Авантюра XL

але з мене нікудишній організатор.

максимум — учасник, працівник.

можливо, найближчим часом так і буду

мандрівним філософом, хе-хе.

хочеться жити не прив’язаним до місця:

може, заробляти фріланc-перекладами чи статтями,

а якщо не досить — то по ходу, чим вийде.

і просто цікаво жити.

може, писати про те, що бачу,

по змозі.

якщо хтось захоче публікувати — прекрасно;

ні — завжди буде кількадесят людей,

які прочитають в інтернеті. нові технології

дають сучасним мандрівникам

чудові можливості передати свій досвід.

власне, традиція давня: впливи

китайських та індійських ancients[79];

ну і наш Сковорода. тільки-от у Лао Цзи,

здається, є певна зверхність

до «людей, яким завжди є чим себе зайняти»,

і з цим я не згоден. якби всі жили так, як Лао, —

він би так жити не зміг.

мені-от роботу, а часто допомогу надають

саме такі звичайні люди,

прості добрі люди.

звісно, усі плани можуть різко змінитися

з однієї причини:

якщо чи коли зустріну жінку, з якою

захочемо створити родину. ніколи на знаєш,

коли це станеться. може, через кілька місяців,

може, через п’ятнадцять років.

(хе-хе, хтось розповів чергову

вигадку, що я «кинув усе через нещасне кохання».

нещасних поки не було, тьху-тьху.)

коли в дев’ятнадцять років я вирвався з Академії СБУ

і вперше мандрував автостопом, у жовтні

біля Лубен Полтавської області серед опалого листя

при дорозі знайшов кілька червоних-червоних

яблук з дерева. солодющі. і таке щастя!

повертаючись, якщо впустять,

побуду з півроку в Штатах, а потім в Україну

писати диплом — єдине, чого бракує для формальної

філософської освіти. закінчити освіту —

не стільки навіть для себе,

скільки для спокою родичів.

а далі, якщо буду налаштований, як тепер, —

знов у вільне плавання…