Авантюра XL

Ель-Пасо блюз

Мексиканські хлопці висадили мене в прикордонному місті Хуарес. Сутеніло. Простягаючи на прощання руку, вони засміялися:

— Холодно, ге?

— Increíble[87], — протягнув я, із сильним наголосом на третій склад. Я цокотів зубами.

Я був радий, що останній райд у Мексиці нарешті закінчився, і нарешті зліз із багажника відкритого пікапа. Думав уже, просто там і задубію. Було перше лютого.

От тобі й Чіуауа, подумав я.

Пустелю вкривав шар снігу. Останні півтори доби, просуваючись на північ, я мерз дедалі більше. Десь починаючи від мексиканського штату Дуранґо.

Зіщулившись і запхавши долоні якомога глибше під пахви куртки-безрукавки, я потупав у бік американського кордону.

— Йа гаварью па-русски. Как дьела?

— Хорошо, — збрехав я.

Американський прикордонник задовольнився цим діалогом і знову перейшов на англійську. Прикордонник був старий, коротко стрижений, із зовсім білим волоссям. Його молодий чорнявий напарник усміхнувся до мене:

— Бачиш, а мене вже не вчили.

Старий був задоволений собою:

— Мене колись на курси відправили. — Він сяяв, наче дитина, яку похвалили люблячі батьки.

Я був радий такому повороту, бо дуже боявся переходити через кордон. У перший приїзд до США мене «випадково відібрала для більш ретельної перевірки» та кілька годин мудохала Homeland Security. До того ж у той приїзд я підробляв нелегально на будовах. А раптом прикордонники про це якимось чином дізнаються й не пропустять? Що я тоді робитиму? У Мексиці на квиток додому не заробиш. У кишені залишається трохи більше ста доларів.

Молодший прикордонник, навіть не просячи розкрити рюкзак, провів сторінкою з візою по сканеру та з усмішкою простягнув мені паспорт:

— Welcome to the United States, sir.

— Thank you.

Я заховав паспорт і знову зіщулився, готуючись вийти в пітьму за склом КПП. Молодший чорнявий прикордонник глянув на мене й засміявся:

— Холодно, ге?

— Incredibly, — бряцнув я з ледь чутним наголосом на другий склад. Англійські звуки, після звички до іспанських, давалися важко й бились об зуби.

Я запитав, де автобусна станція, та пройшов повз прикордонників у темряву Ель-Пасо.

— Ні, сер. Ви не зрозуміли. Не вісімдесят, а СТО вісімдесят. — Молоденька негритянка дивиться мені в очі з-за скляної перегородки. Розмовляє з підкресленою ввічливістю: — Гаразд, я ще раз перевірю. Ні, сер, нічого дешевшого тепер нема. Сто вісімдесят доларів.

— Оу, — сказав я. — Тоді не треба. Дякую, міс.

Після року в Латинській Америці язик справді заплітається, коли я вимовляю англійські фрази. Хоча взагалі я знаю англійську значно краще, ніж іспанську.