Марш Радецького та інші романи
- Автор: Рот Йозеф
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- ISBN: 978-617-585-063-3
- Переводчик: Євгенія Горева
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Марш Радецького та інші романи». Краткое содержание книги:
Вона зробила для себе оцінку лейтенанта Тротти. «На свій вік, він здається застарим, — думала пані фон Таусіґ, — видно, що зазнав неабиякої скорботи, але розуму від того не надбав. Він не вміє кохати жагуче, та, здається, кохає не мимохідь. Він такий нещасний, що його можна хіба що ощасливити».
Наступного ранку Тротта дістав триденну відпустку «у зв’язку з родинними обставинами». О першій дня він попрощався з товаришами у вокзальному ресторані. Під їхні заздрісні й радісні вигуки піднявся з пані фон Таусіґ до купе вагона першого класу, за яке йому, щоправда, довелося доплатити.
Коли настала ніч, йому стало страшно, мов дитині в темряві, і він вийшов з купе — закурити, себто під тим приводом, що йому хочеться курити. Він стояв у коридорі, сповнений безладних марень, дивлячись крізь нічне вікно на летючих зміїв, що миттю поставали з розжарених до білого іскор локомотива й миттю ж гасли, на густу темінь лісів і тихі зорі під склепінням неба. Потім обережно відсунув двері й зайшов до купе.
— Може, нам треба було взяти квитки в спальний вагон? — приголомшила, навіть злякала його запитанням із темряви жінка. — Вам раз у раз хочеться курити! Можете курити й тут!
Отже, вона й досі не спала. Сірник освітив її обличчя. Біле, обрамлене чорними розкошланими косами, воно лежало на темно-червоному оксамиті подушки. Так, може, й справді треба було їхати в спальному вагоні. Кінчик цигарки червонясто жеврів у пітьмі. Вони їхали мостом, колеса стукотіли дужче.
— Мости! — сказала жінка. — Я завжди боюся, що вони проваляться.
«Так, — подумав лейтенант, — добре, якби цей міст провалився!» Він, Карл Йозеф, мав змогу вибирати лише між раптовим лихом і лихом, що підкрадається повільно. Він непорушно сидів навпроти жінки, дивлячись, як ліхтарі мимобіжних станцій на мить освітлювали купе й біле обличчя пані Таусіґ ставало ще біліше. Він не міг видушити з себе й слова. Йому здалося, що він, замість говорити, повинен її поцілувати. Та він усе віддаляв той неодмінний поцілунок. Нехай як проїдемо наступну станцію, казав він собі. Несподівано жінка простягла руку, намацала засув на дверях купе й заклацнула його. І Тротта схилився над її рукою.
Тієї години пані фон Таусіґ кохала лейтенанта так само жагуче, як десяток років тому лейтенанта Евальда, на тому ж таки перегоні, тієї ж таки години й, може, навіть у тому ж таки купе. Одначе улан на якийсь час зітерся з її пам’яті, як і всі, хто був до нього й після нього. Жага ринула понад спогади і змила всі їхні сліди. Пані фон Таусіґ звалася Валерією, та за місцевим звичаєм її називали скорочено — Валі. Те ім’я, нашіптуване їй в усі години пестощів, кожного разу бриніло цілком по-новому. Тепер її нарік ним цей юнак, вона була дитям, і таким свіжим, як і оте, щойно вимовлене ним ім’я. Проте вона саме тепер зробила сумне зауваження, що, мовляв, «куди старша за нього»; ці слова вона завжди наважувалась вимовляти перед молодими чоловіками, — така собі безтямно смілива обережність. Між іншим, це зауваження завжди викликало нову хвилю пестощів. Усі пестливі слова, якими вона володіла мистецьки і якими обдаровувала вже стількох чоловіків, — вона знову видобула їх із пам’яті. Зараз прозвучить — як добре вона, на жаль, знала цю черговість! — завжди однакове прохання чоловіка не говорити про вік і про час. Вона знала, як мало важили ці прохання, — і вірила їм. Вона чекала. Проте лейтенант Тротта мовчав, такий упертий молодик. Вона злякалася, що те мовчання було присудом, і почала обережно: