Тягар пристрастей людських

— Гадаю, це студенти-художники, — зауважив Філіп. — Вони наче зійшли зі сторінок «Vie de Boheme».

— Це американці, — кинула міс Прайс презирливо. — Французи вже тридцять років не носять такого, але американці з Далекого Заходу куплять таке вбрання і біжать до фотографа вже наступного дня після приїзду. Ось і все, що поєднує їх із мистецтвом. Утім, їм байдуже, бо у них є гроші.

Філіпу сподобалася смілива мальовничість убрання американців; йому здавалося, що це свідчить про романтичний настрій. Міс Прайс поцікавилася, котра година.

— Мені час повертатися в студію, — сказала вона. — А ви прийдете на заняття з малювання ескізів?

Філіп нічого не знав про ці заняття, і вона пояснила йому, що кожного вечора з п’ятої до шостої в студії сидить натурник, і кожен охочий може прийти й малювати його, заплативши п’ятдесят сантимів. Натурник щодня інший, і це дуже корисна практика.

— Гадаю, ви ще не достатньо вправний для таких занять. Доведеться ще трошки почекати.

— Мені ніщо не заважає спробувати. Однаково інших справ у мене немає.

Вони підвелися і попрямували до студії. Із поведінки міс Прайс неможливо було зрозуміти, чи бажає вона йти разом із Філіпом, чи хоче залишитися сама. Він залишився лише тому, що знітився і не знав, як попрощатися з нею; але дівчина не розмовляла з ним, а на запитання відповідала надзвичайно нелюб’язно.

Біля дверей студії стояв чоловік із величезним тарелем, куди кожний клав свої півфранка. Усередині було значно більше людей, ніж уранці, але англійців та американців стало менше; та й жінок тепер було не так багато. Філіпу здалося, що тут зібралася публіка, яка більше відповідала його уявленню про студентів-художників. Було дуже спекотно, і незабаром у повітрі почало тхнути. Сьогодні позував стариган із пишною сивою бородою, і Філіп намагався втілити на практиці ті кілька дрібниць, яких навчився вранці; але робота не клеїлася, і хлопець зрозумів, що малює значно гірше, ніж йому здавалося. Він заздрісно дивився на малюнки своїх сусідів і думав, що ніколи не зможе так вправно володіти вуглиною. Година минула швидко. Не бажаючи нав’язуватися міс Прайс, Філіп сів подалі, але після заняття, коли він ішов повз неї до виходу, дівчина коротко поцікавилася, як справи.

— Не дуже, — посміхнувся Кері.

— Якби ви принизилися до того, щоб прийти й сісти біля мене, я б дала вам кілька порад. Здається, ви занадто гнете кирпу.

— Ні, не гну. Я боявся, що здамся вам набридливим.

— Якщо здаватиметеся, я вам на це чітко вкажу.

Філіп збагнув, що попри свою чудну поведінку, дівчина готова йому допомогти.

— Гаразд, завтра я вас переслідуватиму.

— Я не заперечую, — відповіла дівчина.

Філіп вийшов на вулицю й замислився, де можна повечеряти. Йому хотілося скуштувати щось характерне для Франції. Absinthe! Звісно ж, те, що треба. Філіп повільно пішов у бік залізничної станції, сів за столик на вулиці, замовив абсент і задоволено випив його, хоча від напою нудило. На смак абсент видався хлопцеві огидним, але ефект від нього був чарівний: Філіп кожною клітиною тіла відчував себе студентом-художником, а оскільки пив на голодний шлунок, зовсім скоро настрій у нього зробився піднесений. Кері розглядав натовп і відчував, що всі люди брати. Він був щасливий. Коли він дістався до «Ґрав’є», столик, за яким сидів Клаттон, був зайнятий, але, помітивши, що Філіп кульгає повз них, новий знайомий покликав його. Усі сіли тісніше і звільнили для Кері місце. Вечеря була невибагливою: порція супу, тарілка з м’ясом, фрукти, сир і півпляшки вина; але Філіп не зважав на їжу. Він пильнував за людьми за столиком. Серед них знову сидів Фланаґан: це був невисокий кирпатий американець із веселим обличчям і завжди розтягнутим в усмішку ротом. Він був убраний у норфолкську куртку з яскравим візерунком, блакитний шарф навколо шиї і твідовий кашкет химерної форми. У Латинському кварталі саме царював імпресіонізм, але стару школу він переміг зовсім нещодавно, і тут досі Каролюса-Дюрана[132], Бугеро[133] та інших протиставили Мане, Моне і Деґа. Захоплення ними досі було свідченням вишуканого смаку. Вістлер мав неабиякий вплив на англійців та своїх земляків, а вибагливі поціновувачі колекціонували японські гравюри. До старих майстрів висувалися нові вимоги. Захоплення, яким століттями був осяяний Рафаель, серед молодих розумак тепер було лише приводом для кепкувань. Вони радо віддали б усі його роботи за написаний Веласкесом портрет Філіпа IV, що висів у національній галереї. Кері помітив, що дискусія з приводу мистецтва пожвавилася. Лоусон, якого він зустрічав за обідом, сидів тепер навпроти. Це був худий юнак із вкритим ластовинням обличчям і рудим волоссям. Очі у нього були неймовірно зелені. Коли Філіп сів за стіл, хлопець поглянув ними на нього і раптом зауважив: