Тягар пристрастей людських

— Ніколи! — крикнув американець, цього разу розпачливо намагаючись відкинути все волосся з очей обома руками. — Через десять років про цю картину ніхто не згадає. Мода на неї тимчасова. Жодна картина не житиме довго, якщо позбавлена того, до чого вашій «Олімпії» як пішки до неба.

— І що ж це таке?

— Видатне мистецтво не може існувати без морального єства.

— О Господи! — розлючено загорлав Лоусон. — Я знав, що річ у цьому. Йому не вистачає моралі! — Хлопець стиснув руки і благально простягнув їх до неба. — О Христофоре Колумбе, Христофоре Колумбе, що ти накоїв, коли відкрив Америку!

— Раскін пише…

Та перш ніж йому вдалося додати хоча б слово, Клаттон владно постукав руків’ям ножа по столу.

— Джентльмени, — закликав він суворо, і його велетенський ніс аж зморщився від напруження, — тут прозвучало ім’я, яке я вже не сподівався почути у пристойному товаристві. Свобода слова — це чудово, але слід дотримуватися якихось загальноприйнятих норм. Можете говорити про Буґеро, якщо вам так хочеться: у цьому імені є щось радісно гидке, від чого хочеться розреготатися; тож не будемо сквернити наші непорочні вуста іменами Дж. Раскіна, Дж. Ф. Ваттса чи І. Б. Джонса.

— А хто такий цей Раскін? — поцікавився Фланаґан.

— Видатний вікторіанець. Експерт з англійського стилю.

— Стиль Раскіна — ганчірки з багряними латками, — додав Лоусон. — Дідько забирай цих видатних вікторіанців. Коли я розгортаю газету і бачу, що видатний вікторіанець віддав Богові душу, я дякую Господові, що їх залишилося на одного менше. Єдиний їхній талант — довголіття, а жоден художник не повинен жити після сорока: у цьому віці він уже написав свої найкращі твори, а потім починає повторюватися. Хіба вам не здається, що Кітсу, Шеллі, Боннінґтону і Байрону неабияк пощастило померти молодими? Яким генієм нам здавався би Свінбарн, якби він загинув того дня, коли вийшов перший том «Поем та балад»!

Ця думка всім сподобалася, адже нікому за столом не було більше двадцяти чотирьох, і всі взялися завзято її обговорювати. Нарешті зійшлися на чомусь одному. Кожен був вигадливішим за інших. Хтось запропонував розвести вогнище з робіт сорока академіків і кидати до нього видатних вікторіанців у день їхнього сорокаліття. Пропозицію зустріли із захватом. Карлайл[141] та Раскін, Теннісон[142], Браунінґ, Дж. Ф. Ваттс. І. Б. Джонс, Діккенс[143], Теккерей[144] — усі опинилися в багатті; потім до них приєдналися містер Ґладстон, Джон Брайт[145] і Кобден[146]. Трохи посперечалися щодо Джорджа Мередіта, але з Метью Арнольдом і Емерсоном попрощалися із задоволенням. Нарешті настала черга Волтера Патера.

— Тільки не Волтер Патер, — пробурмотів Філіп.

Лоусон кілька секунд витріщався на нього своїми зеленими очима, а потім кивнув.

— Маєте рацію, Волтер Патер — єдине виправдання «Мони Лізи». Ви знайомі з Кроншоу? Він особисто знав Патера.

— Хто такий Кроншоу? — не зрозумів Кері.

— Кроншоу — поет. Він мешкає тут. Ходімо до Ліли.