Тягар пристрастей людських

Офіціант приніс пляшку, і Кроншоу підняв її до світла.

— Із неї хтось пив. Офіціанте, хто пригощався моїм віскі?

— Mais personne, monsieur Cronshaw[155].

— Минулого вечора я зробив на ній позначку, ось подивіться.

— Мосьє зробили позначку, але продовжували пити після цього. Виходить, що мосьє марнує час, роблячи позначки.

Офіціант був веселим хлопцем і близько знав Кроншоу. Той зиркнув на нього.

— Якщо ви заприсягнетеся як шляхетний джентльмен, що ніхто не пив мого віскі, я повірю вашим запевнянням.

Це зауваження, дослівно перекладене незграбною французькою, прозвучало дуже смішно, і леді за comptoir[156] не втрималася від сміху.

— Il est impayable[157], — пробурмотіла вона.

Кроншоу почув ці слова, кинув на жінку боязкий погляд — вона була огрядною матроною середніх років — й урочисто послав їй повітряний поцілунок. Пані здвигнула плечима.

— Не варто боятися, мадам, — повільно процідив письменник. — Я вже вийшов із того віку, коли вдячно віддаються сорокап’ятирічним.

Він налив собі трохи віскі, розбавив водою і повільно випив. Потім витер рота тильним боком долоні.

— Він прекрасно оповідав.

Лоусон і Клаттон збагнули, що відповідь Кроншоу стосувалася запитання про Малларме. Чоловік часто відвідував приятеля у вівторок, коли поет збирав у себе літераторів і художників та красномовно висловлювався на будь-яку запропоновану тему. Вочевидь, Кроншоу нещодавно знову там побував.

— Він оповідав прекрасно, але казав дурниці. Розпинався про мистецтво так, наче це найважливіша в світі річ.

— Якщо це не так, для чого ми тут?

— Для чого ви тут, мені невідомо. Це мене взагалі не стосується. Але мистецтво — це розкіш. Людство хвилюють дві речі — інстинкт самозбереження та продовження роду. І лише задовольнивши їх, вони дозволяють собі розважатися за допомогою створеного прозаїками, художниками та поетами.

Кроншоу на мить зупинився, щоби зробити ковток. Ось уже двадцять років він не міг вирішити: він любить алкоголь за те, що той розв’язує йому язик, чи розмову за те, що вона викликає спрагу.

Потім чоловік продовжив:

— Учора я написав вірш.

Не чекаючи, щоб його хтось попросив, Кроншоу почав повільно читати написане, відбиваючи ритм витягнутим вказівним пальцем. Можливо, це був гарний вірш, але тієї миті до кафе увійшла юна панянка. Вона мала червоні вуста, а яскравим рум’янцем на щоках, вочевидь, завдячувала не поганому смаку природи; брови та вії у неї були підведені чорним, а обидві повіки розмальовані блакитними тінями, що завершувалися трикутником мало не на переніссі. Виглядало все це химерно, але чарівно. Темне волосся панянка зачесала за вуха — відомою така зачіска стала завдяки мадмуаезель Клео де Мерод[158]. Філіп прикипів до неї поглядом, а Кроншоу, завершивши цитувати свій вірш, поблажливо всміхнувся йому.

— Ви не слухали, — зауважив чоловік.

— О, звісно ж, слухав.

— Я не звинувачую вас, адже ви щойно наочно продемонстрували моє нещодавнє твердження. Хіба варте чогось мистецтво в порівнянні з коханням? Я поважаю і схвалюю вашу байдужість до високої поезії, якщо ваша увага зайнята розпусними чарами цього юного створіння.