Індоарійські таємниці України
- Автор: Наливайко Степан
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Жанр: Культурология
Электронная книга - «Індоарійські таємниці України». Краткое содержание книги:
Широке залучення індійського та іранського мовного фактографічного та культурологічного матеріалу дозволило по-новому осмислити давні й нинішні українські реалії, пояснити низку винятково важливих для вітчизняної історії термінів та імен, показати, що назви «Україна», «Русь», «українці», «козак» сягають тисячолітніх часових глибин.
І що українська історія творилася рівнобіжно з історією найдавніших цивілізацій світу.
Олекса Воропай відзначає, що найдавніша літературна згадка про рахманів-брахманів зустрічається ще в літописі Нестора, котрий посилається на Георгія Амартола, що в другій половині ІХ ст. написав свою хроніку, одне з найстаріших джерел слов’янської історичної літератури. Одночасно О.Воропай подає повніші дані про рахманів і Рахманський Великдень. Це свято відзначають двадцять п’ятого дня після Великодня — воно ще називається Переполовення або Права Середа. Ось один із записів, що його дослідник зробив на Полтавщині:
«Як їдять крашанки на Великдень, то лушпиння збирають і несуть до річки та кидають його на воду. Вода понесе те лушпиння десь далеко аж до моря до рахманів; припливе воно до них на десяту п’ятницю, тоді й буде Рахманський Великдень» (ЗНН, 48).
На Херсонщині вірять, що в ніч на Рахманський Великдень сходяться до церкви мерці на всенощну — співають, моляться, а потім розговляються дарами, принесеними їм на проводи. Тому тут Рахманський Великдень ще називається Навським, бо в давньослов’янській мові навей — «мрець».
На це свято гріх працювати, хто ж так не чинить, того бог карає. На Поділлі О.Воропай чув легенду, що на це свято сестра з братом поїхали в поле орати й були покарані за це: разом із волами й плугом обоє провалилися під землю і над ними постала висока могила. І якщо на Брахманський Великдень підійнятися на цю могилу й прикластися до неї вухом, то можна почути, як сестра і брат погейкують волів (ЗНН, ІІ 48–50).
Подібну легенду, але вже з Галичини, наводить і Степан Килимник, ще один український дослідник «рахманської» теми. Один селянин на Рахманський Великдень поїхав орати поле і провалив<269>ся під землю разом із погоничем, плугом і волами. А коли на це свято прикластися вухом до землі, то можна почути, як погонич благає порятувати його (УР, ІІ 223).
С.Килимник подає деякі інші подробиці щодо рахманів. Звичай кидати шкаралущу з яєць, призначених для освячення, в річку, поширений в Україні й зберігся до початку ХХ століття. Коли кидають у воду ту шкаралущу, то або мовчать, або повільно проказують: «Плиньте, плиньте в рахманські краї, про Великдень сповістіть…»
Святкували Рахманський Великдень четвертого тижня після Великодня, в середу. Цей день вважається святим, ніхто нічого не робить, можна тільки поратися коло худоби. Зазвичай на це свято їздили на ярмарок. Подекуди цього дня печуть паски й красять яйця. У багатьох місцевостях України на Рахманський Великдень ідуть до лісу, ламають березове гілля. Вважається, що це віття помічне при деяких недугах.
Дослідник зазначає, що в українській народній творчості, серед численних сказань-апокрифів є оповіді про рахманів і Рахманський Великдень. За ним, десь далеко, в раю, живуть блаженні люди рахмани. Одне сказання мовить, що цей рай на острові, інше — що під землею. Сказання про блаженне життя рахманів, навернених у християнських легендах на праведних християн, чи не найкраще, на думку С.Килимника, подано в «Ходінні Зосими до рахманів». Преподобний Зосима сорок днів нічого не їв і благав Бога показати йому країну блаженних. Бажання його збулося — після деяких пригод він опинився в землі рахманів, пробув серед них 7 днів і побачив зблизька їхнє життя.
Рахмани день і ніч моляться, харчуються земними плодами й п’ють солодку воду, що б’є з джерела з-під кореня священного дерева. Вони не знають винограду, залізного посуду, ножів. У них немає осель, вогню, золота й срібла, одягу. Коли в подружжя народжується двоє дітей, рахмани розлучаються і живуть цнотливо. Вони сплять у печерах на землі, підіславши листя. Янголи прилітають до рахманів і сповіщають про праведних і грішних людей, і скільки кому визначено жити. У піст рахмани, замість плодів з дерев, живляться манною, що сиплеться з неба. По цьому вони знають і про зміну часу. Рахмани живуть від 100 до 360, і навіть до 1800 років. Вони знають, коли настане їхня смертна година і вмирають без остраху і мук.
Один подільський переказ мовить, що шкаралуща, яку люди кидають у річку, поки вона допливе до рахманів, стають цілими <270> яйцями. Одне яйце припадає на 12 рахманів, і їдять вони це яйце цілий рік, доки знову настане їхнє свято (УР, ІІ 221–222).
Митрополит Іларіон (Огієнко) уточнює, що Рахманський Великдень інакше називається Наським, що шкаралуща від освячених крашанок пливуть до Чорного моря і припливають до рахманів якраз на Переполовення, тобто коли припадає половина часу (25 днів) від Великодня до Трійці. І додає, що мерці здавна звуться в Україні рахманами, що живуть вони на південному сході в далекій країні. Бо, за уявленнями українців, сторона, в якій сходить сонце — блаженна, там вічна весна, вічне світло й тепло. На сході живуть і померлі — рахмани або брамани. На думку дослідника, рахмани — це індійські брахмани, а різні наші подорожні до Індії поширили відомості про рахманів-брахманів (ДВ, 242, 290).
Українська письменниця Наталя Кащук у статті «Рахманський Великдень» називає це свято днем вселюдського прощення і додає, що молоді й старі цього дня ідуть до потоків, а дівчата й хлопці стрибають через воду й вогонь — вибирають собі пару. І щаслива буде та сім’я, яка спарувалася на Рахманський Великдень. В дійстві цього свята виразно відлунюють язичницькі благання-заклинання, єднання людини з природою.
В українців слово рахман має два значення: «мешканець міфічної місцевості», «праведний християнин» і «жебрак», «старець», «прохач». Останнє навіть відбилося в приказці: Поти рахман плохий, поки собаки не обступили (СУМ, ІV 7). Прикметник рахманний означає «сумирний», «лагідний». Це означення вжиткове як щодо людей, так і щодо тварин (рахманний кінь), землі (рахманна земля) тощо. Сучасні поети знають і рахманну журбу.
Існує, як ми бачили, й означення рахманський: На Юра-Івана, на Рахманський Великдень (СУМ, IV 7). Митрополит Іларіон, з посиланням на В.Плавюка подає примовки: віддасть на рахманський великдень (тобто бозна-коли) й постимо, як рахмани (ДВ, 242).
Подібні факти засвідчено й у білоруській мові. «Туровський словник» подає кілька слів, похідних від рахман, та самого слова рахман не фіксує, хоча воно, поза сумнівом, було відоме білорусам. Це іменники рахманеча й рахманіна з однаковим значенням «дуже спокійна людина», «тишко»: Попаліса на такіх рахманечоу, а ек бу на бойкіх, то й голова злецела б або: Рахманіна да добрец чоловек ее.
Прикметник рохманезны у білоруській мові означає «дуже спокійний», «винятково мир<271>ний»: Вон чоловек, таке рохманезно целя!
Як і в українській мові рахманний, так і в білоруській мові рахманы мають близькі значення:
1) спокійний, лагідний, тихий: А інша корова рохмана, то й одзін чоловек можа пераняць;
2) несмілий, соромливий: Была рахмана-рахмана, да потом стала смела;
3) покірний, слухняний: На рохманого нарваліса, да усе его и его посылаюць;
4) приручений, свійський: На зіму буська кінулі, да такі ужэ буу рахманы, да замерз недзе (ТС, IV 287).
Як бачимо, і в білоруській мові існує дві форми слова — рахманы й рохманы, як і в українській — рахманний і рохманний. Тому не дивно, що в українців існують і дві форми прізвища — Рахманенко й Рохманенко.
Рахман/рохман стало основою і для інших українських прізвищ: Рахман-Рохман, Рахманин-Рохманин, Рахманюк-Рохманюк, Рахманець-Рохманець, Рахманченко-Рохманченко Рахманний-Рохманний тощо. А також для українських назв: історичне місто Рахманів на Чернігівщині, Рахманівка на Дніпропетровщині, Рохманів на Тернопільщині. Село Рохманів було в колишньому Стародубському повіті (ОЛУ, 143).