Індоарійські таємниці України
- Автор: Наливайко Степан
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Жанр: Культурология
Электронная книга - «Індоарійські таємниці України». Краткое содержание книги:
Широке залучення індійського та іранського мовного фактографічного та культурологічного матеріалу дозволило по-новому осмислити давні й нинішні українські реалії, пояснити низку винятково важливих для вітчизняної історії термінів та імен, показати, що назви «Україна», «Русь», «українці», «козак» сягають тисячолітніх часових глибин.
І що українська історія творилася рівнобіжно з історією найдавніших цивілізацій світу.
Як бачимо, термін реваті тут стосується саме худоби. Сузір’я Реваті стосується місячного календаря, з чого й висновок, що термін реваті пов’язаний із місячним календарем. І що ведійські арії, які створили цей календар і користувалися ним (користуються і сьогодні), були осілим, землеробським населенням. Батьківщиною цих уявлень слід вважати і територію сучасної України, бо звідси вирушили ведійські арії до Індії, де, за висловом українського індолога Михайла Калиновича, вони «тільки доспівували пісень, складених на своїй прабатьківщині».
Схоже, санскр. rai — «багатство», що має авестійський відповідник, здатне пояснити давній <266> слов’янський термін рай, який існував задовго до християнства і який досі не має задовільного тлумачення. Наше рай — обитель прабатьків, предків, праведних людей; ним також означається неземна країна, де всього в достатку, де є все необхідне для радісного й безтурботного існування. А це насамперед асоціюється з багатством. Вирази наче в раю (пор. з Лесі Українки: Ти розкошуєш, наче в раю, за що тобі сії розкоші!), раювати (Нехай так щасливо вікує, наче раює), райське життя означає передусім «ні в чому не знати нестатків», «бути забезпеченим усім». Поняття раю існувало ще в язичницькі часи — це засвідчують українські обрядові пісні, зокрема, колядки. Саме слово рай — праслов’янське, дохристянське, його не змогли заступити іномовні відповідники. Від слова рай, зазначає митрополит Іларіон, у нас є багато топонімів, Райгородів, а князі Раями називали свої двори (ДВ, 240–241).
Близькість до санскр. rai — «багатство» добре відчутне в українському парному словосполученні яйце-райце з відомої однойменної казки. Яйце-райце в українському фольклорі — чарівне яйце, що містить у собі багатство, насамперед у вигляді худоби. Розбив те яйце-райце. Як узяв же скот вернути із того яйця… верне та й верне (СУМ, 4). А найбільшим скарбом, найбільшим багатством у давні часи якраз і була худоба.
Компонент рай містять і деякі складні українські слова й вирази. Райдуга (Райдуга воду бере на дощ), причому тут слово рай пов’язується з водою і дощем, а поняття про багатство невіддільне від понять вода і дощ («скотій бог» Влес стояв у Києві на березі Почайни, тоді як інші язичницькі боги стояли на Горі, біля двору теремного); райдерево — бузок (Несла в руках розкішну гілку райдерева). Вираз ходити в рай стосується обряду, пов’язаного з народженням дитини. Існував звичай на другий день хрестин обмивати руки породіллі й присутнім при обряді людям. Після чого всі учасники обряду, окрім самої породіллі, йшли в шинок пригощатися коштом повивальниці. Це й було ходіння в рай.
12. Рохманенко
Рохманенко Харко (РВЗ, 170; Білоцерківські полк і сотня).
Санскр. brahmana, хінді brahman — жрець, що керує жертвоприносинами (СРС, 470).
Давньоіндійське суспільство ділилося на чотири стани — жерців-брахманів, воїнів-кшатріїв, землеробів-вайш’їв (сюди ж відносилися ремісники й торговці) та шудр, залежних общинників. Найвище суспільне становище з-<267>поміж них усіх посідали жерці, священнослужителі — брахмани. Саме вони складали значну частку соціальної еліти.
Згідно з дгарма-шастрами — релігійно-правовими приписами — брахмани мали навчати вед, бути взірцем добропорядної поведінки й правдивими, утримуватися від негідних вчинків, дотримуватися належних релігійних приписів, підтримувати в своїй оселі жертовний вогонь, оберігати корів від голоду й спраги, здійснювати щоденні обряди й необхідні жертвоприносини.
Брахмани мали низку виняткових привілеїв, зокрема, представники всіх інших верств і станів мали виказувати їм повагу, підносити всілякі дари, їх не можна було піддати смерті тощо.
Саме по собі народження в брахманській родині вважалося наслідком добрих діянь у попередніх життях, але це не забороняло брахманам займатися хліборобством, торгівлею, служити у війську, займати високі урядові посади, бути вченими, суддями, поміщиками. Це особливо помітно в нинішні часи.
Сьогодні існує понад 1800 брахманських каст, які зводять свій родовід до того чи іншого ведійського мудреця. Численні брахманські касти отримують назви або за заняттям, або за місцем проживання — ці назви стають частиною імені чи прізвища брахмана.
В Україні з давніх часів знали про рахманів-браманів-брахманів. Найранішу писемну згадку про них подає «Влесова книга», написана волхвами (слов’янськими жерцями) в ІХ столітті, ще до прийняття Володимиром християнства. Дощечка 37-а цієї пам’ятки починається словами: «Се б’є крильми Мати-птиця, що браманове йдуть на нас» (ВК, 124). У цій же пам’ятці зустрічається багато інших «індійських» реалій, зокрема, божества Індра, Кришень, Вишень, Сур’я, Тваштар тощо.
У «Повісті врем’яних літ» літописець Нестор схвально відгукується про уктріан, відомих своїм благочестям. А в другій редакції «Історії» Татищева читаємо: «Уктриане, глаголемые брахманы астровници иже от прадед наказанием и благочестием прославляяся, мяс не едят, ни вина пиют и никоея злобы творят, страха ради вкорененного им, ибо паче хранят предания прилежащих к ним индов» (Яценко, 61–68).
Тобто уктріани — це брахмани, й вони пов’язуються з індійцями. Тут очевидна схожість уктріан з бактріанами, бактрйцями, насельниками стародавньої Бактрії — Бактріани. І справді, давня індійська традиція має бактрійців за колишніх вихідців з кшатрійських, воїнських племен, що поз<268>булися свого колишнього статусу через недотримання брахманських приписів. Таке саме ставлення індійської традиції і до шаків-скіфів.
В уявленнях українців рахмани — святі люди, праведники. Про них українські дослідники зібрали чималий фактичний матеріал в різних куточках України. Павло Чубинський, котрий одним із перших звернув увагу на побутування в українському фольклорі праведників-рахманів, пише, що рахмани — християни, вони не мають власного літочислення і тому святкують Великдень тоді, коли до них допливе шкаралуща з яєць. Тому серед українців існує звичай Великої Суботи викидати шкаралущу з яєць у річку. Шкаралуща через три з половиною тижні допливе до рахманів, і ті починають своє свято, яке називається Рахманський Великдень (МВ, І 218).