Індоарійські таємниці України

Ім’я Ранвір у пенджабській формі — Ранбір. Воно теж має два компоненти — ран і вір, де вір — «герой», «богатир», «звитяжець» (СРС, 615). Тож ім’я Ранвір означає «Герой/Богатир битви». Імен із компонентом вір надзвичайно багато в індійському іменнику, зокрема, й пенджабському. Причому й цей компонент може виступати і як окреме ім’я, і як компонент у двоосновних іменах, перший або другий. Ось лише деякі з них, пенджабські й переважно сучасні, але які корінням своїм сягають глибокої давнини: Бір, Балбір, Бірбаль, Бірендра, Бірбгадра, Дальбір, Даяльбір, Джасбір, Дильбір, Дгарамбір, Каранбір, Манбір, Махабір, Раґхбір, Сатібір, Сукхбір, Харбір тощо. Компонент бір у цих іменах мовою хінді звучить як вір. Справжнє ім’я популярного свого часу і в своїй країні, і в Україні індійського кіноактора Раджа Капура, згодом кінорежисера, який 1948 року заснував власну кіностудію «Р.К.Філмз» — Ранбіррадж Капур. Саме фільми з його участю («Бродяга», «Пан 420» та інші) значною мірою вплинули на те, що я ступив на індологічну стезю.

Із санскритських імен, засвідчених у давніх пам’ятках, можна відзначити: Вірасена — у батька відомого епічного героя Наля, чоловіка царівни Дамаянті; батька Шудраки (пор. українські прізвища Шудрак, Шудрик, Шудря, козацькі — Шудренко, Шудриченко), царя і драматурга V століття, автора п’єси «Глиняний візок», звали Вірадатта, «Даний Вірою», де Віра, «Герой» — один із епітетів Вішну-Крішни; Вірапала, «Воїн-герой» — цар, на честь <257> перемоги якого була написана величальна п’єса; Вірабгадра — одне з утілень бога Шіви, а за іншими версіями — його син. У пуранах — індійських билинах — Вірабгадра (хінді — Вірбгадра) — тисячоголове страхітливе чудовисько. Воно постало з вуст Шіви, щоб покарати богів, які образили Шіву на пожертвинах бога Дакші, котрий у пізніх ведах прибирає рис бога-отця.

Дакша, влаштовувач найперших у світі жертвоприносин, не запросив на цю виняткову подію грізного Шіву. А не запросив тому, що Саті, донька Дакші, всупереч батьковій волі побажала стати дружиною Шіви. І доччині слова, що Шіва — наймогутніший із богів і що його слід запросити на жертвоприносини, не переконали Дакшу. Тоді зрозпачена Саті кинулася в жертовне багаття. Дізнавшися про це, Шіва примчав на дійство, відтяв Дакші голову й, знетямлений, почав несамовито танцювати з безживною Саті на руках. Щоб урвати той несамовитий танок, бог Вішну розтяв тіло Саті на п’ятдесят частин і розкидав по Землі; місця, де вони впали, стали святими місцями. Дакші, замість відтятої голови, він приставив цапину голову; так його звичайно й зображають — з цапиною головою.

А Саті згодом відродилася вже як Ума, дружина Шіви. Саме з Саті індійська міфологічна традиція пов’язує звичай саті — самоспалення вдів на поховальному вогнищі померлого чи загиблого чоловіка. Цей звичай згадується ще в ведійських текстах, в епосі саті здійснюють дружини знатних воїнів-кшатріїв. Згадується він і в розповідях греків про індійський похід Олександра Македонського. З нової ери цей кшатрійський звичай поширюється серед брахманських (жрецьких) верств, а в середньовіччі до нього вдаються навіть нижчі верстви. Індійська історія знає випадки масового самоспалення жінок, особливо серед войовничих маратхів і раджпутів. Вторгнення в Індію шаків (скіфів) і розселення їх у північно-західних областях країни теж, на думку індійських дослідників, сприяло поширенню саті. Маратхи й раджпути, споконвічні воїни, дотримувалися його особливо ревно. У штаті Махараштра знаходять багато невеличких пам’ятників, витесаних з каменю і присвячених вдовам, які спалили себе. У раджпутів побутувало групове самоспалення жінок, яке здійснювалося, коли перемагав ворог. Після смерті першого правителя об’єднаного Пенджабу Ранджіта Сінха 1839 року, ті з його дружин, які походили з раджпутів, спалили себе на його поховальному багатті разом із сімома служницями. Присутні при цьому сікхи не <258> перешкоджали цьому масовому самогубству з поваги до раджпутських звичаїв.