Без дозволу на розслідування

Зненацька задзвонив телефон, і я аж здригнувся від несподіванки. Поквапливо здійняв трубку.

— Слухаю.

Десь далеко, на другому кінці дроту, хтось схвильовано дихав і таємниче мовчав.

— Слухаю, — дратуючись, повторив.

— Добрий вечір, Арсене, — несміливо привіталась Оля.

— Олю!.. — я глянув на двері, мабуть, своїм вигуком потривожив матір. — Олю…

— Прийди сьогодні до мене. Годин у дев'ять, — сказала поспішно, ніби боячись, що я покладу трубку. — І не стій під ворітьми. Прийдеш?

— Авжеж, — тамував радісне серцебиття.

— Будь-що прийдеш? — запитала з лагідною недовірою.

— Обов'язково.

— Чекатиму.

Я ошелешено дивився на телефон, не вірячи, що кілька секунд тому з нього лунав милий, дорогий голос Олі. Глипнув на годинник — чверть на дев'яту. Отож, через сорок п'ять хвилин. У хаті мені не сиділось.

— Ти надовго, Арсене? — зболеним голосом поцікавилась мати.

— Не знаю. Я тебе замкну.

— Еге, замкни. І бережись, бережись, дитино.

Ну, з Олею мені ніщо не загрожувало. Спершу яглянув на небо: темно-синє, в купчастих хмарках високо над землею, воно не віщувало дощу. А якщо він розпочнеться, я відразу ж додому. Ті сорок п'ять хвилин видавались мені нескінченно довгими, і, щоб якось згаяти час, вирішив поїхати до Лебідки, побути на природі й спокійно осмислити, поцінувати Олин дзвінок та запрошення, вгамувати хвилювання, бо при зустрічі не зв'яжу й трьох слів докупи.

Вивів мотоцикла аж на вулицю і рушив.

Купальників уже не було. Тільки на березі, під гаєм, чорніло декілька постатей рибалок, а під одним із грибків сиділа пара закоханих. Річка не брижилась, тьмяно полискувала, мов гладенька вкочена дорога після зливи. Тягло вільгістю і запахом води, татарського зілля та скошеної прілої соломи.

На заході, за гребенем лісу, визирав червоний серпик сонця, що на очах тоншав, вичахав, ніби давно покинуте багаття.

Прислухався до себе, до порухів душі і почуттів, які збудила Оля. Я їй простив безпідставну, сміховинну ревність, удавану байдужість і вперту затятість. Вона мене любила, усвідомила свою провину і першою зробила крок до примирення. Картав себе за передчасні висновки, безглузді думки, що лізли тоді в голову. Справжнє кохання відразу не вмирає від першої-ліпшої дріб'язкової суперечки, непорозуміння, якщо двоє у великому світі знайшли одне одного. Тільки справжнє! На терезах життя завжди, щодня вивіряється, що справжнє, а що нещире.

От лише не хотілося заходити до Придиби в хату. Сава Архипович, безперечно, помітив, що між нами перебіг чорний кіт, а Оля, звичайно, нічого йому не розповіла, не пояснила. І тепер мені соромно з'являтись у них на порозі. Через ту спірку Придиба склав про мене, як мені здавалось, не дуже гарну думку. А я дорожив прихильністю Олиного батька. В таких, як він, усе визначалося раз і назавжди. Він у всьому, як і в роботі, певно, дотримувався однієї точки зору: працюй на совість, не криви душею і заслужиш повагу. А може, Оля поділилася з ним своєю бідою, питала поради? Не виключено, оскільки Придиба для неї і батько, і мати.