Без дозволу на розслідування

— Ти сховаєшся за кріслом, а я тут, за шторою.

— А де крісло?

— Вбудешся і побачиш.

— Мошняк є?

— У великій кімнаті.

— Котра зараз година?

— Сім хвилин на четверту.

Саме злодійський час, коли людина спить найміцніше. Шмигло мав досвід, знав, коли вибрати момент. Ми мовчали. Наче в глейкому мороці, я розпізнав ліжко, темні, неоковирні плями крісла, трюмо, портрети на стінах. Поруч біліло обличчя Великошича. За вікном шумів дощ.

— Здалеку йому йти? — кинув навідне запитання.

— Звідси далеченько його хата.

Сергій Антонович до останньої хвилини не повідомляв прізвища вбивці і хто він. Ну й не треба. Я його теж здивую, коли Шмигло опиниться тут. Конспіратор слідчий. Ретельно дотримувався свого плану. Я єхидно посміхнувся.

— Ти чого? — суворо прошепотів Великошич.

— Га?

— Чого смієшся, питаю? — гаряче дихнув мені у вухо.

— Еге, так я тобі й скажу.

— Будь обережний, Арсене, з вбивцею жарти погані, — попередив.

Я обережний, далі нікуди: кожен м'яз напружився до краю і прислухався до дзвону в голові, мимоволі тамуючи дихання. Подумав, що Шмигло теж чекав з нетерпінням дощу і зараз радів негоді, пробираючись темними вулицями. Лише в цьому збігались наші почуття. Але дощ його занапастить, приспить пильність.

Думав, що через кілька днів наше невеличке місто дізнається про арешт Шмигла, непомітного залізничника, і різні чутки поширяться між людьми, обростаючи дивовижними вигадками, поки не відбудеться суд. А викриття вбивці, що вчинив злочинвісімнадцять років тому, мабуть, набере розголосу і серед нашого брата. Не кажи гоп, поки не перескочиш, завважив, щоб не наврочити… Було б добре, щоб мати кудись поїхала. Але куди, як скоро розпочнеться навчання у школі.

Нашорошував вуха. Лопотів дощ, і від слідчого Пахло «Шипром». Не відав, скільки збігло часу, мабуть, більше, ніж півгодини, а Шмигло не з'являвся. Я злякався, що може зовсім не прийти. Та ні, заспокоював себе, він уже відчув, що займається у нього під ногами земля. Мошняк для нього свідок теж важливий.

— Іди за крісло, Арсене, — тихо мовив Великошич.

— Котра зараз година?

— П'ятдесят одна хвилина на четверту. Затям: поки не ввімкну світло — нічого не роби.

Я навшпиньки підійшов до крісла і присів за високою спинкою. Неподалік вимальовувалось у пітьмі широке ліжко. Вдало вибрав для мене місце слідчий: близько до вікна, щоб на всяк випадок відрізати шлях злочинцю і мати змогу бачити всю кімнату.

Дивився па штору. Справді чи видалось, що Великошич застережливо звів руку. Еге, звів. Я весь перетворився на слух. Промайнуло кілька хвилин, і я підсвідомо відчув, що хтось стояв, причаївшись, по той бік вікна. Я майже перестав дихати, а биття власного серця здавалося гучним, ніби тупання чобіт.

Тихо рипнули віконниці, і на темній шторі ледь засірів прямокутник. Усе ж надворі світліше, ніж у кімнаті. Потім скреготнув метал, і я здогадався, щото Шмигло зняв клямочку на кватирці. Дзявкнув шпінгалет. Спритно «працював» мерзотник. Укімнату ввірвався шум дощу і дмухнуло вільгістю. Колихнулася штора, нечутно посунулась ліворуч, немов занавіс у Будинку культури. У вікні, майже затуляючи його, щось чорніло незграбне, пелехате, не схоже на людську постать, а тим паче— на щуплого Шмигла. Воно завмерло, прислухаючись, і, напевно, нишпорило очима по кімнаті.