Без дозволу на розслідування

— Ти помирився з Олею?

— А що?

— Бо ти якийсь… — уважно дивилась на мене, підшукуючи слова.

— Який? — ніздрі лоскотав запах кропу й петрушки.

— Святковий, і щось у тобі незвичне.

— Уже й незвичне, — буркнув, ідучи до паркану.

Постукував молотком, прибиваючи штахети, а мати, ніби розгублена, стежила за мною. А може, вона плакала, та звіддалік я не бачив. Матері інколи плачуть ні з того ні з сього. А в Олі нікому плакати. Сава Архипович не зронить сльози. Він чоловік з характером. І мені стало сумно. Я хоч знав, що мій батько загинув, а Олю мати покинула.

За обідом мати допитливо поглядала на мене, але більше не заводила розмови про мій вигляд.

До сутінків працював коло паркану. Мене нестримно вабило до Олі: бодай глянути на неї одним оком, побачити, яка вона. Аж смішно. Мріяв, наче в дитинстві, про шапку-невидимку і нишком з'являвся в Олиній хаті, ставав у кутку й стежив за нею. А вона готувала вечерю, розмовляла з батьком, прибирала, опісля заходила в свою кімнату, сідала перед дзеркалом і розчісувала волосся. Я ніжно доторкався до нього, вона того не помічала, але чомусь тривожилась, мабуть, відчувала мою присутність. Вмикала голубий нічник і починала роздягатись.

Я рано ліг спати з думкою — що принесе завтрашній день.

…Чомусь снилася давня материна розповідь, як вона їхала на возі, а їх наздоганяли знавіснілі петлюрівці чи бандити і мій дід-коваль, якого я ніколи не бачив, стріляв по них з гвинтівки. Шалено мчали, фиркаючи, коні, віз підстрибував на грудках, і я щосили тримався за люшню, щоб не впасти. Оглушливо гриміли постріли, і густа, мов смола, темрява сповивала світ, і стугоніла земля під копитами. Віз підскочив, і я таки не втримався — брикнув на дорогу в пухкий порох, і воза як не було — розтанув, зник у пітьмі. Я намагався погукати діда, але тільки безголосо роззявляв рота, наче риба на березі, і ніяк не міг відірвати ноги від шляху. Мене охопив невимовний жах. Я вмирав од жаху, із застиглим криком у грудях, коли зненацька долинув мелодійний передзвін бубонців. Він не вмовкав ні на хвилину, і страх поволі випускав мене із смертельних лабет. Бубонні, бубонці…

Я прокинувся. Калатало серце. Настирливо дзвонив телефон, розтинаючи нічну тишу кімнати. Навпомацки налапав трубку.

— Алло.

— Арсене, давай до Мошняк. Без мотоцикла… Бігом! — наказав Великошич.

— А… а хіба йде дощ? — промимрив розгублено.

— Дощ! Дощ!.. Прочумайся. Тричі стукни у вікно спальні Мошняк.

Справді, за вікном лив дощ. Залишки сну розтанули вмить. Швидко вдягнувся і скрадливо, щоб не розбудити матір, ступив до коридора. Зрадницьки шелестів плащ.

— Арсене, це тобі дзвонили? — свіжо пролунав за дверима голос матері, наче вона й не спала.

— Так.

— Господи, в таку погоду, — зітхнула.