Без дозволу на розслідування
- Автор: Тимчук Віктор
- Серия: Арсен Загайгора #1
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Без дозволу на розслідування». Краткое содержание книги:
У пригодницькому романі сучасного українського письменника розповідається про мужність і героїзм радянських людей у роки війни та в мирний час, про патріотизм, любов до рідної Вітчизни.
Удома я довго дивився на свій відбиток у дзеркалі, сподіваючись помітити якісь зміни. Адже вони повинні з'явитись. Повинні! Але, крім настороги в очах, нічого не вгледів. Одначе намагався менше потрапляти матері на очі, бо, коли поглядала на мене, здавалося, що вона все знала, читала з мого обличчя. Отже, не треба відкладати одруження, попри всілякі обставини, щоб в Олі не закралася підозра щодо моєї підступності її нечесності. І мати легше переживе наслідки розслідування, коли поруч із нею знаходитиметься Оля.
Я загорівся бажанням сповістити їй про своє рішення, і мене зненацька вразила думка, що спізнився, бо не сказав про нього там, у її кімнаті, що доконче треба було сказати. Мені стало незручно і' прикро за свою промашку. Часом не через те Оля не хотіла бачитися зі мною? Ох і невіглас! Це ж до якого висновку вона прийшла?
Я таки дочекався, коли мати вийшла з хати, і мерщій набрав номер телефону універмагу, попросив покликати Олю Придибу. Вона ж мені не заборонила дзвонити.
— Алло, — ніби з сумом мовила.
— Здрастуй, Олю! Це я, Арсен.
— Здрастуй, любий!
— Ти на мене… ображаєшся?
Оля помовчала, і я відчув, що вона посміхнулась.
— Я на тебе не гніваюсь. Не думай про це. Ні про що не думай… Просто мені… треба прийти в себе… Ти розумієш мене?
— Звичайно.
— От і добре. Все буде гаразд. І люби мене. Люби!.. — Оля поклала трубку.
Я дивився у вікно, осмислював почуте. Мати на грядках рвала цибулю, кріп та петрушку. Прийти в себе… Так, поганий з мене знавець жіночої психології. Нікудишній. Я стукнув себе кулаком по лобі й дурнувато засміявся. Мені мовби розвиднілось. Подався з хати. На веранді стрів матір із пучками городини. Заклопотана, вона все ж усміхнулась і запитала:
— Ти помирився з Олею?
— А що?
— Бо ти якийсь… — уважно дивилась на мене, підшукуючи слова.
— Який? — ніздрі лоскотав запах кропу й петрушки.
— Святковий, і щось у тобі незвичне.
— Уже й незвичне, — буркнув, ідучи до паркану.
Постукував молотком, прибиваючи штахети, а мати, ніби розгублена, стежила за мною. А може, вона плакала, та звіддалік я не бачив. Матері інколи плачуть ні з того ні з сього. А в Олі нікому плакати. Сава Архипович не зронить сльози. Він чоловік з характером. І мені стало сумно. Я хоч знав, що мій батько загинув, а Олю мати покинула.
За обідом мати допитливо поглядала на мене, але більше не заводила розмови про мій вигляд.
До сутінків працював коло паркану. Мене нестримно вабило до Олі: бодай глянути на неї одним оком, побачити, яка вона. Аж смішно. Мріяв, наче в дитинстві, про шапку-невидимку і нишком з'являвся в Олиній хаті, ставав у кутку й стежив за нею. А вона готувала вечерю, розмовляла з батьком, прибирала, опісля заходила в свою кімнату, сідала перед дзеркалом і розчісувала волосся. Я ніжно доторкався до нього, вона того не помічала, але чомусь тривожилась, мабуть, відчувала мою присутність. Вмикала голубий нічник і починала роздягатись.
Я рано ліг спати з думкою — що принесе завтрашній день.
…Чомусь снилася давня материна розповідь, як вона їхала на возі, а їх наздоганяли знавіснілі петлюрівці чи бандити і мій дід-коваль, якого я ніколи не бачив, стріляв по них з гвинтівки. Шалено мчали, фиркаючи, коні, віз підстрибував на грудках, і я щосили тримався за люшню, щоб не впасти. Оглушливо гриміли постріли, і густа, мов смола, темрява сповивала світ, і стугоніла земля під копитами. Віз підскочив, і я таки не втримався — брикнув на дорогу в пухкий порох, і воза як не було — розтанув, зник у пітьмі. Я намагався погукати діда, але тільки безголосо роззявляв рота, наче риба на березі, і ніяк не міг відірвати ноги від шляху. Мене охопив невимовний жах. Я вмирав од жаху, із застиглим криком у грудях, коли зненацька долинув мелодійний передзвін бубонців. Він не вмовкав ні на хвилину, і страх поволі випускав мене із смертельних лабет. Бубонні, бубонці…
Я прокинувся. Калатало серце. Настирливо дзвонив телефон, розтинаючи нічну тишу кімнати. Навпомацки налапав трубку.
— Алло.
— Арсене, давай до Мошняк. Без мотоцикла… Бігом! — наказав Великошич.
— А… а хіба йде дощ? — промимрив розгублено.
— Дощ! Дощ!.. Прочумайся. Тричі стукни у вікно спальні Мошняк.
Справді, за вікном лив дощ. Залишки сну розтанули вмить. Швидко вдягнувся і скрадливо, щоб не розбудити матір, ступив до коридора. Зрадницьки шелестів плащ.
— Арсене, це тобі дзвонили? — свіжо пролунав за дверима голос матері, наче вона й не спала.
— Так.
— Господи, в таку погоду, — зітхнула.