Без дозволу на розслідування
- Автор: Тимчук Віктор
- Серия: Арсен Загайгора #1
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Без дозволу на розслідування». Краткое содержание книги:
У пригодницькому романі сучасного українського письменника розповідається про мужність і героїзм радянських людей у роки війни та в мирний час, про патріотизм, любов до рідної Вітчизни.
Пора. І сонце згоріло за лісом. На землю опускалися голубі сутінки.
У вікнах будинків розпукувались жовті квіти лампочок.
Я завів мотоцикл на подвір'я. У жодному вікні не світилося. Подумав, що Оля, мабуть, не прийшла, щось затримало її в універмазі. І, щоб пересвідчитись, простяг руку до кнопки дзвінка, коли нараз, наче за помахом чарівної палички, розчинилися двері на ґанок. Я ступив у напівтемряву, і навстріч майнула біла постать, обдала запахом конвалій, припала до мене.
— Арсенчику, любий!..
Оля не знати чого здригалась, тулячись до мене, ховаючи обличчя на грудях. Я гладив шовковисте волосся, відчуваючи всім тілом її всю, тоненьку й зграбну, довірливу й милу. В грудях ворухнулася жалість до неї й до себе, що завдали стільки даремного хвилювання, переживань. Я занурився лицем у її волосся, шукаючи губ, і знайшов їх, сухі й гарячі, спраглі в чеканні на мої, і всі болі та печалі відлетіли в безвість.
— Батька нема вдома, — уривчасто дихала Оля. — Він у Вінниці, в обласному управлінні… Приїде завтра…
Заточуючись, пішов за нею у її кімнату. Оля ввімкнула нічник — синю зірку над канапою, і ми ніби опинились у голубому серпанку з поголубілими обличчями й руками, наче відлетіли в небесну блакить і розчинилися в ній. Було дивно і незвично легко, немов купався у казковому маєві. Ми зачудовано дивилися одне на одного, сповиті незбагненною таємничістю, не вірячи, що це ми і всі наші непорозуміння позаду. Їх як не було, їх хтось вигадав, просто з якоїсь причини ми не бачились тиждень і страшенно скучили.
— А ти схуд, Арсене, — Оля провела долонею по моїй щоці. — В тебе неприємності?
Я заперечно похитав головою.
— Боже, яка я пришелепкувата, — сказала сумно, з каяттям. — Як я мучилась, усе поривалась тобі подзвонити, а якийсь дідько стримував.
Її очі волого блищали, і лице видалось змарнілим (може, від освітлення?), в ньому щось з'явилося нове, яке я ніяк не міг визначити, мов у людини, що багато пережила та передумала, змучилась від розпуки й страждання. Я пригорнув її до себе і вкрив лице поцілунками.
— Не згадуй, не згадуй, не згадуй… — з душевним болем відчув, як боявся її втратити, як багато важила вона в моєму житті.
Оля заплющилась і мліла від ласки, ніжилась у ній, провинно усміхаючись.
— Арсене…
— Мовчи, — цілував.
— Я…
— Мовчи, — цілував.
— Без тебе…
— Мовчи, — цілував.
— Не можу!
— Мовчи, — цілував.
— Арсене, — Оля приклала долоню до моїх губ. — Розстебни мені… сукню.
Я намацав на спині кілечко застібки й потяг його вниз. Оля якось дивно дивилася на мене широко розплющеними очима. Потім звелася з канапи, ворухнула плечима, і плаття поволі сповзло з неї, вляглося кільцем на підлозі навколо її ніг. До нього долучилася сорочка, й Оля стояла переді мною в одному купальному костюмі. Я не дихав. А може, я марив?
— Арсене, — простягла до мене руки.
І я, ніби сновида, ввійшов у їх гаряче коло, і її тіло, гладеньке й тепле, притислось до мене, пронизало всього й зосталось у мені, як рана, як біль і пекельна мука, як радість і щастя, як сон та ява…
— Я хочу, щоб усе, — шепотіла Оля. — Навіщо так довго чекати? Арсенчику, рідний!.. Ти ж мій… мій, і я…
Розділ двадцять восьмий
Четвертий день без дощу. А якщо він не йтиме місяць, два?.. Невже Великошич ждатиме? Мені нетерпілося швидше заарештувати Шмигла. Я боявся, що він сховається, зникне, розчиниться серед людей, і тоді знову доведеться його шукати довгі роки. І вже шукатиму не я.
Я мав багато вільного часу для роздумів та міркувань. Мене непокоїла Оля, її дивна і незрозуміла поведінка. ІІроводжаючи мене, вона, гладячи тремтячою рукою щоку, шию, попросила не приходити, зачекати, коли покличе сама. Я, здивований, не заперечив, але було невтямки, чому їй не хотілося бачити мене, хай навіть і кілька днів, якщо вона стала для мене життям, повітрям та сонцем. Щось у неї коїлось на душі і в серці, незбагненне для мене, я підсвідомо відчував, що її стан пов'язаний з тим, що сталося між нами. Чому я не взяв себе в руки і не пішов? Піти!.. Я заплющився, і Оля виникла в голубому маєві, прозора й невагома, мов привид, мов уві сні.