Без дозволу на розслідування
- Автор: Тимчук Віктор
- Серия: Арсен Загайгора #1
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Без дозволу на розслідування». Краткое содержание книги:
У пригодницькому романі сучасного українського письменника розповідається про мужність і героїзм радянських людей у роки війни та в мирний час, про патріотизм, любов до рідної Вітчизни.
Зупинився з краю лісосмуги. Окинув поглядом дерева — Великошич іще не прийшов. Дощ ущухав: краплини поменшали і прозорі скісні серпантини порідшали. Не знати звідкіля потягло тютюновим димом. Я пильніше оглянув дерева. Ген стояв Сергій Антонович у зеленій армійській накидці, його постать майже зливалася з листям кущів. Він задумливо курив, що траплялось у виняткових випадках. Я чекав. У пам'яті зринала жива Дубовенко, симпатична, життєрадісна жінка, з якою нещодавно розмовляв, і мені не вірилось, що вже ніколи її не побачу.
— Поїхали, Арсене, — Великошич важко опустився позаду мене на сидіння.
По дорозі до міста він більше не сказав ані слова. Лише час від часу гірко зітхав. Мене теж охоплював відчай.
У будинку ми розійшлися по кабінетах. Я не хотів заважати Великошичу. В моєму пахло запустінням і нежилим помешканням. Відчинив кватирку й сів за стіл. Перезріла вишня, зірвана в останній день напередодні відпустки, яку поклав у рівчачок календаря, побабчилась і зсохлась. Я почувався, ніби не залишав кабінету ні на день. Сергій Антонович мав рацію: відпустка вдома — не відпочинок, хоч усе робив для того, щоб мене не турбувати. Але я сам завантажився роботою. Інакше не міг. Колись відпочину. Попереду служби, як у мідного казанка.
Висунув шухляду стола, підняв на дні ріжок паперу. Здрастуй, Олю, привітався до фотокартки. Споглядав милі риси обличчя: падав перший сніг, і Оля, наставивши долоні й задерикувато сміючись, ловила зірчасті сніжинки. Які ми були щасливі!
Тоді в наші стосунки не вкралися моя потаємність та Олине ревнування. І до кого? Переді мною постала тоненька постать Ніни на дощі й вітрі, самотня, вбита горем, і пойняв сором за Олю. Напевне, коли дізнається, що дівчина зовсім осиротіла, мучитиме її совість.
Я почув, як клацнув англійський замок у дверях кабінету Великошича, і засунув шухляду. Сергій Антонович, шелестячи шкіряним одягом, зупинився коло вікна, заклав руки за спину і якусь хвилю мовчки споглядав мокре листя.
— Він спочатку її оглушив, потім зґвалтував, — сказав. — І вбив. Смерть настала десь о першій годині ночі.
— А ще виявили якісь сліди? — мене особливо вразила наруга над Дубовенко.
— Жодного, — Великошич повернувся й уважно глянув на мене. — Проте ми можемо хоч зараз його заарештувати.
— У чому ж справа?! — схопився на ноги. — Сьогодні Дубовенко, а завтра…
— А хто завтра, Арсене?
— Мошняк! — випалив я.
— Точно Мошняк?
— Не знаю, — стенув плечима. — Якесь передчуття.
— Вірне передчуття, — відійшов од вікна, і в кабінеті посвітлішало. — Ось ми і візьмемо його там.
— Чого ж чекати?
— У нас нема доказів, що саме він убив Дубовенко. Нема. А до Мошняк він обов'язково прийде зі своїм знаряддям убивства. Аби не припинився дощ, — слідчий міцно потер перенісся. — Я ніколи так не бажав дощу.
— І це він убив мого батька?
— Слідство покаже, — ухильно відповів Великошич. — Ти збирайся додому.
— Мене візьмете на затримання?
— Обов'язково, — недоречно сумно посміхнувся. — Мошняк від сьогодні ночуватиме в себе. Її вже попередили.
Як мені хотілося запитати його про Шмигла, про відвідини Балюка. Але стримався. Відчував, що нічого не скаже. Зате я знав, що, як тільки пуститься дощ, почнеться полювання на злочинця. Дощ для нього виявиться пасткою. Від однієї думки, що скоро побачу вбивцю, я ніби ціпенів.
Та, як на зло, випогоджувалось: здійнявся вітер і погнав сірі хмари, шматуючи їх. Подекуди в ополонках неба прозирала чиста блакить, де спалахувало сонце, посилаючи на землю світлі снопи проміння. Вмиті дерева свіжо зеленіли листям. Мокрий асфальт, розімлілий щоденною спекою, дихав вологим духом. З писком шугали ластівки. Хлоп'ята в калюжах пускали кораблики, з вереском бігали в одних трусах. Заки я дістався дому, край неба зовсім поголубів і над річкою звелась веселка.
А я прагнув дощу.
Матері не застав. Спершу вийняв аркуш з нотатками і до фактів дописав — «вбивство Дубовенко». До прізвища — «Шмигло» і поруч поставив великий знак питання. Аж після того поснідав. Нічого не йшло на думку. Одне крутилося в голові: хто Шмигло? Найпростіше подзвонити в паспортний стіл, і через кілька хвилин знатиму всі його анкетні дані. Я метнувся до телефону. Валентина Іванівна, паспортистка, пообіцяла швидко розшукати. І хоч збігло небагато часу, а видалось вічністю… Нарешті дзвінок. Тремтячою рукою записав: Шмигло, стрілочник вокзалу, 1921 року народження, мешкав на вулиці Кірова. Шмигло…