Без дозволу на розслідування
- Автор: Тимчук Віктор
- Серия: Арсен Загайгора #1
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Без дозволу на розслідування». Краткое содержание книги:
У пригодницькому романі сучасного українського письменника розповідається про мужність і героїзм радянських людей у роки війни та в мирний час, про патріотизм, любов до рідної Вітчизни.
Я дякував дощу, що лопотінням по листю забивав удари мого серця.
Нараз із тієї примари щось спало, і тепер у вікні, на тлі темно-синіх хмар, окреслилась постать, що стояла коліньми на підвіконні. Матово світилась пляма обличчя і дві менші, мабуть, руки. Шмигло обережно спустив ногу на підлогу, затим другу і завмер, напівзігнувшись, немов приготувався до стрибка.
Великошич не вмикав світло.
Нарешті Шмигло випрямився і видався мені (може, від хвилювання) занадто рослим та огрядним. Він повільно, як інколи показують у кіно, рушив до ліжка. Лише тепер, коли в кімнаті трохи проясніло, я розгледів, що на ліжку хтось лежав, укритий ковдрою. Мабуть, хтось із наших хлопців.
Рука Шмигла шаснула під полу піджака, і в темряві зблиснуло широке лезо не то сокирки, не то сікача. Я з острахом подумав про того, що під ковдрою. А Великошич зволікав із світлом. Ну і витримка в нього і в того, що на ліжку! Шмигло вже поруч, зводив руку з лискучим лезом (а світла нема!), і я одним стрибком із засідки опинився на його спині, захоплюючи горло ліктем. Під правою рукою відчув жилаву шию і мускулисті плечі. Світло!
— Руки, Шмигло! — владно пролунав наказ Великошича.
Шмигло, високий, у сірому піджаку, без кашкета, різко крутнувся на голос слідчого, і я злетів з ньогопід стіну. Він кинувся, скрегочучи зубами, на Великошича, замахуючись сокирою.
— Це не Шмигло! — крикнув я. — Не Шмигло! Слідчий майстерно ухилився від удару і лівою зацідив напаснику в щелепу. Той змахнув руками і впав. Все відбулося миттєво.
— Шмигло, Арсене, саме Шмигло. Візьми сокирку, — спокійно сказав Великошич, оглядаючи кісточки пальців.
Шмигло лежав головою до мене, довгий і безживний, світячи лисиною із кущиками сивого волосся. Ні, не Шмигло. Я зайшов збоку… і ледве не скрикнув. Мені стало млосно й недобре. Дивився, наче крізь сито.
— Візьми сокиру, — повторив слідчий і суворо додав: — І не розкисай. Не розкисай.
На підлозі лежав Придиба, Олин батько, Сава Архипович, мій майбутній тесть. Я підняв сокиру і насилу доплентався до крісла. Може, мені це ввижалося чи снилось? Але ж ні, Сава Архипович. І Великошич жалісливо дивився на мене, опустивши руку з пістолетом. На ліжку ніхто не лежав, тільки горбатилась ковдра.
— Клич понятих, — мовив до когось у вікно Сергій Антонович. — Вставай, Шмигло, досить придурюватись.
— Хай вийде Арсен, — раптом сказав Придиба-Шмигло, не встаючи.
— Ну! — вимогливо наказав слідчий.
Він ворухнувся і сів, блідий, з опущеною головою. З розсіченої щелепи текла кров.
— Це, Арсене, не Придиба, а Шмигло Терентій Демидович. Він убив…
— Забери його звідси! Забери!.. — заволав несамовито Шмигло, зіскулившись, міцно стискаючи кулаки.
Ні, мені не ввижалось і не снилось. І не могло бути ніякої помилки. Я відчув у своєму єстві глибоку порожнечу, цілковите спустошення. Тільки в голові вистукувало, ніби молоточком, два слова: він убив, він убив!..
— Тримай, — Великошич подав мені свій ТТ. — Я відчиню двері для понятих.
Він убив.
Рукоятка пістолета зберігала тепло долоні слідчого.
Він убив.
Чорне вічко ствола на рівні грудей Шмигла. Він убив.
І запобіжник здійнято. Він убив.
Палець звично ліг на спусковий гачок. Він убив.
Ось так, легенько натиснути…
— Убий мене, — одним видихом проказав Шмигло, вп'явшись у мене знетямленими очима. — Убий!.. Заради Олі, чуєш?
Ось так, легенько натиснути і за батька, Карпаня, Дубовенко…
— Убий, Арсене, — бліде обличчя Шмигла спотворилось гримасою болю, відчаю і муки. — Убий!.. Оля…
Я бачив перед собою живого мерця, що сам себе катував, і відвів палець од спускового гачка. Охопила відраза й байдужість. Увійшов Великошич і ніби з докором глянув на мене. Кімната наповнилася людьми і нашими працівниками. Все навколо діялось мов поза моєю увагою, і мене ніхто не чіпав. Я сидів, наче в заціпенінні. У вікні сіріло — розвиднялось. Коли завели до кімнати Мошняк, величаву в своєму строкатому халаті, вона сплеснула в долоні і вигукнула:
— Та це ж Придиба!
— Ви його знаєте?
— Авжеж. Колись перестеляв нам підлогу.
— Коли?
— Давно, десь у сорок шостому чи сьомому роні.
Коли покінчили з формальностями, передбаченими слідством і законом, ми поїхали у відділ. У машині Великошич міцно, підбадьорливо стис мені лікоть.