Без дозволу на розслідування

Я не наважувався заговорити при Шепеті. Торкнув слідчого за лікоть. Великошич повернувся до мене й насторожено подивився. Я очима показав, щоб одіслав Шепету. Сергій Антонович звів брови.

— Ви заступайте на зміну, — здавлено мовив до неї. — Ніна нескоро прокинеться.

Шепета боязко піднялася сходами, зникла за дверима. Великошич нагнувся до мене і тихо запитав:

— Де?

— У лісосмузі, кілометрів зо два звідси.

— Жива?

У мене не повернувся язик відповісти, так, як він мені про знайдені останки жінки на глинищі. Я заперечно похитав головою. Великошич наказав зв'язатись по рації з відділом, щоб викликали медичну карету і поставили машину на дорозі навпроти копиці. Лікар і техексперт пішли стежкою в лісосмугу, а ми обніжком. Слід помітний, але Байкал його не брав. Дощ зробив свою справу. І все ж ми пильно вдивлялися в траву, сподіваючись щось знайти.

— Він розбив лампочку, коли Дубовенко забігла в хату по географію, — мимохідь розповідав Сергій Антонович. — Вона любила читати про різні країни. Знала географію краще за Ніну.

— Куди вона збиралася їхати на відпочинок?

— У Крим, через три дні. Вперше в житті. Вона зустрічала і проводжала поїзди з далеких країв, а сама нікуди не вирушала. От і зібралась…

— Дубовенко була закутана в білу косинку з чорнильною цяткою на кінчику. Ніна ненароком доторкнулася пером, — пояснив слідчий.

На шляху до місця злочину ми нічого не знайшли. Прим'ята трава тяглася до міста. Вдруге я вже спокійніше дивився на Дубовенко. Потилиця розсічена чимось гострим. На білому, наче крейда, обличчі вираз тихої упокореності. Лікар повернув її на спину, чорний кітель розсунувся. Кремова блузка і сорочка спереду розірвані, на шиї й грудях синяки хижацьких укусів. Я відвернувся, подумавши: добре, що Шепета чергує, а Ніна спить.

— Звір, ох і звір! — скреготнув зубами Великошич.

На дорозі за лісосмугою засигналила машина. Я приніс ноші, і ми поклали на них Дубовенко. В тому місці колія вигиналась, і Шепета з блокпоста не могла нас бачити.

— Сходи прижени мотоцикла в кінець лісосмуги, а я пройдусь по сліду, — сказав Великошич.

Я вертався на полустанок дорогою, щоб не потрапити на очі Шепеті.

Як далі житиме Ніна? Я почувався винним у її сирітстві. Адже, коли б не розпочав розслідування, нічого не трапилося б. Досі ніщо не загрожувало її матері. А я, мабуть, наступив вовкові на хвоста. Хто ж Шмигло? Що він не вигаданий, я вже не сумнівався. І чомусь зринули в пам'яті останки тієї жінки, череп, розсічений на потилиці. Чи існував якийсь зв'язок між схожими ранами? Чи не одна і та ж рука? Запеклі злочинці завжди мають свій «почерк» вбивства. Черевики, Балюк… Невже Роман Гнатович знав Шмигла? Я перебирав його знайомих. Шмигла серед них не було. А чи мені відомі всі його знайомі?

Спробував, не заводячи мотоцикла, щоб не почула Шепета, викотити його по схилу на дорогу. Але земля розгрузла, і колеса майже не прокручувались. Мотор загув, і я мерщій вскочив у сидіння, розвернувся і додав газу. Вмить вихопився на шлях. Від'їхав з півкілометра й оглянувся — Шепета, вся в чорному, дивилася мені вслід. Як вонавитлумачить мій вчинок? Що скаже Ніні? В її стані зараз краще непевність, аніж правда.