У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий
- Автор: Химко Андрій
- Серия: У пазурах вампіра #2
- Год: 2018
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-920-419-6
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий». Краткое содержание книги:
Пропонований ІІ-й блок «По відродженні» познайомить читача не лише з відомими літераторами Гомоном, Лебеденком, Недолею, Осьмачком та Чигирином чи акторами театру Гірняком та Добровольською, а й із метрами української поезії Малишком та Рильським (як із близько сотнею їх сучасників не тільки у столиці чи рідному місті а і в Ізюмі чи Воронежі під Харковом чи Полтавою), не лише з мирним життям черкаських виправної школи-колонії для малолітніх чи курортоуправління «Соснівка», а й із воєнними поневіряннями головного героя — на фінському фронті і при відступі Червоної армії в 1941-му аж до Дніпропетровська.
У № 2 часопису «Холодний Яр» за 2008-й у серії «Незабутні» були надруковані вибрані поезії Андрія Химка, а взагалі їх –кілька збірок («Інтими», «Ключі й кличі», «Реліквії», перекладів «З чужого поля»), які ще чекають на видання…
Вам не втямити ніколи, скільки кращих почуттів і сподівань обірвав у зачатті отой диявольський наказ про війну маніяка-захланця, що звівся над людьми у непомірній своїй чванливій пихатості і ганебою свого єства та його ницістю звеличує людське горе, підносячи себе над світом імперії. А ви, що топчетеся навколо вампіра-узурпатора, як біля Бога, гнете у три погибелі свої безхребетні спини й величаєте вами ж видуману помпезну нікчемність, оіконюючи тирана-ідола, є мерзенними лакизами, адаптованими до нелюдяності й безчестя.
Знали б ваші матері, зачинаючи вас, скільки чарівного цвіту, несказанно-прекрасних марень, райдужно-світлих мрій та чаклунних надій ви знівечили, зламали й задушили своїми підтримками, потураннями, мовчаннями, сліпими і глухими нерозсудливостями, то задушили б імперію та її самовдоволених бовванів-намісників, що вміють лише слугувати по-собачому і людожерти, плюндрувати, висотувати й нищити все, до чого тільки дотикаються у своїй заразливій життєдії.
Ішла, сіючи смерть, агресивна війна озвірілого хижця, на пні мерли незчисленні барвисті надії у молодих гарячих душах вірнопідданих жертв, скованих морозами, а в цей час у розкішних покоях лакиз-слідчих чи дегенератів-партфункціонерів пашіли розпалені жаром каміни, гули роялі й лунали пісні, розпивалися імпортні коньяки та вина, заїдалися заморськими смаколиками, віншувався вождь-учитель і геній людства, бо ж у кабально-тиранічній новоімперії «жить стало лучше, жить стало веселей!»... «Я другой такой страны не знаю, где так вольно дышит человек!»
Збройно й жертвенно розширена за рахунок фінських Віїпурі-Виборгу та затоки територія автономної Карелії, за яку було покладено півмільйона вбитих і двічі по стільки ж поранених та обморожених нападників та близько двадцяти п'яти тисяч захисників, ще поливалася кров'ю і всівалася тілами на морозі, а під портом Ханко і в Пірккала ще точилися бої, коли Янчук разом з іншими такими ж, правлячись у ешелоні, то приходив до себе, то знову провалювався у безодні марень і летів, не боячись, під «Гух-гух! Гух-гух!.. Шпиг-птпиг! Шпиг-шпиг!..»
Лопотять і ляскають, мов монголо-татарська орда у степових стоконнях, стукають і виладнюються в унісон до «Жих-жих! Талди-балди!.. Жих-жих! Талди-балди!..» колеса, котячись по коліях, поки не поринають у безлад стотактів, розриваючи тіло на шмаття, і тоді поранені наповнюють вагон зойками так, що той клубок крику й розпачу, лементу й волання, галасу й вереску несеться ніби у безвість, у тартарари, створюючи справжнє пекло і самим пораненим, і медсестрам...
— Наближаємося до Вороніжа, — Петро чує вперше, як одна з сестер оголошує дотеперішній секрет. — До кінця дороги! До Вороніжа! — повторює вона неприховано-радісно, ніби там на кожного з подорожан чекає теплий рідний дім. — Потерпіть ще трохи, наші немічні, наші мученики й мучителі! Вже близько до клініки!
— Не до Києва, а до Вороніжа? — здивовано питає хтось із поранених.
— Київ ми проїхали ще вчора звечора, — пояснює інша недужому.
В Янчуковій пам'яті спливає Ріта Генріхівна і собор Софії та ансамблі Лаври, пам'ятник Володимирові й будинок із химерами у чарах зелених узгір'їв і красі мостів над величними водами Дніпра. І Петро у тяжкій від морфію голові намагається знайти слова хвали всесильній природі за те, що дала убогій людині дар пам'яті й уяви.
Перед його внутрішнім зором виринає високе стрімке надгір'я і постать князя Володимира із хрестом-поставою, що увів великого святотатця і грішника в лоно святих світу, прославив його, звеличив і ошатив у порфири й ризи. На місці пращурних бовванів, що ніколи захланно не зазіхали на чуже, а щадили незмінно прадавнє своє, вознісся він, одружившись на цісарівні, загнавши у монастирську схиму триста душ чарівних наложниць, до яких уже не мав сил, і понищивши та потопивши не лише колишніх богів, а й вірних їм язичників...
Умліока благодатна пам'ять перекидає знеболене Янчукове єство у дитинство на чигиринську гору, ошатнену млинами й каланчею, як сторожею попасмужених полів, яруг, долин, дібров і пущ, над якими ранками зводяться слупи димів у рідне небо і з самого Чигирина, і з навколишніх сіл та висілків...
Або переносить Петрову уяву до намальованого йому бійцем-доброхотцем Тарасом, який попросився на фронт як член КПЗУ і влився в їх роту в Петрозаводську. Тарас був не таким, як усі, в його обличчі просвічувало щось своєрідне, наповнене отою злукою українських земель в єдину державу. Петро, слухаючи його, не став ні підтримувати в ньому, ні осуджувати оту ейфорію від «возз'єднання», знаючи наперед, якою великою буде її пожертва-заклан... З Тарасових слів, патріархальний Львів розпростирався від Брюховичів до гір Кайзервальд, оглядаючи століттями околи своїх близьких і далеких володінь, упираючись у навколишні ліси. Петро ніби бачив княже місто із трамваями, вечірніми карбідовими лампами, ликами святих по церквах, кляшторах і каплицях, левами біля ратуші, обрисами Руської церкви, палацу Корнякта і костелу Кармелітів. Янчук, здається, чув, як галасає площа Ринок, як зачаровано шепче у парках пожовкле листя про осінь, як шарудять бруківками обривки папірців із відозвами і райдужними обітницями, а їх топчуть тисячі людських ніг... Століттями тримали захланні сусіди рідні міста Київ та Львів у розлуці й розриві і ось «возз'єднали», але у Львові почалися «чистки», і «вороги народу» недарма вішали на деревах отих «чистильників», яким Тарас співчував, а Петро не міг. Два однодольці, ідучи на смерть, дивилися на події різними очима, і Янчук убачав у тому справжню трагедію...
Болі в усьому тілі, що звільнялося від морфію, заглушали спогади муками і спрагою, тож Петро знову кричав, не чуючи себе: «Во-ди-и! Пи-и-ти!.. Во-ди-и! Пи-и-ти!..» В його пам'яті все змішалося і сплелося так, що не міг дати собі ради: фронт і юність, любов і вірші, ночі і дні, часи і люди, події й зустрічі, і лише одне прагнення вижити переважало: «Пи-и-ти!.. Во-ди-и!..», і лише одне бажання жевріло: навчатися в університеті — бодай самотужки, хоч і без ніг, бо руки має точно, адже це в них сестри вливали кров і глюкозу та кололи морфій. Лякали його лише жаскі лихоманки, що спалювали всього на пні...
«Чмих-чмих! Чмих-чмих! Чмих-чмих! — чує Янчук. — Це, певне, якийсь інший потяг, мабуть, уже вокзал Вороніжа, значить, приїхали... Що ж усе-таки зі мною? В якому я стані? — силкується відкрити важкі повіки, чуючи, як знову колють йому, мабуть, морфій. — І ніг ніби не чути. Може їх у мене нема?!? — б'є жаский здогад по свідомості, дурманячи його. — Пи-и-ти! — волає Петро, а голосу свого не чує. — Може, я оглушений або в голову поранений? Ні, була б пов'язка... — висновковується усвідомлення. — Чмих-чмих! Чмих-чмих! П-ш-ш-ш! П-ш-ш-ш! Мабуть, таки у Вороніжі! І обривки людських перемовок чути, і якусь метушню... Та-ла-ла! Та-ла-ла! Та-ла-ла!.. Невже знову їдемо? Таки їдемо! Але чому так повільно?»
Янчук чує, як пищать і скриплять гальма, як погойдується вагон, ляскають буфери, перестукують колії і рипить під чиїмись ногами сніг на морозі, заглушаючи і тамтешні голоси, і тутешні стогони. Дрімота сковує його, вкладаючи у блаженство сну, і він летить навикло в тартарари, довго й неспинно, і не збагнути, де він та що з ним... Так проходить ціла вічність...
Петро не чув, як поранених перевезли з вагонів у клініку, як комісія оглянула кожного, а йому ще й зробили рентген, виявивши у хребті уламки, яких при операції лікарям видалити не вдалося. Він не прийшов до тями й тоді, коли його спішно під загальним наркозом наново прооперували: розшили йому черево, видалили уламки, продезінфікували шви на запалених кишках і кінцево зашили його, вливши у вени свіжої крові, підгодувавши глюкозою і поклавши в палаті з діагнозом «посттравматичний перитоніт, спондилолістез хребта, парез лівої кінцівки і раневе виснаження»... Повторна операція виявилася рятівною, бо ще й запобігла сепсису..