ЧАРІВНЕ ГОРНЯТКО
- Автор: Далавурак Степан, Пушик Степан
- Год: 1971
- Язык: украинский
- Жанр: Сказки народов мира
Электронная книга - «ЧАРІВНЕ ГОРНЯТКО». Краткое содержание книги:
Запис текстів С. Далавурака, М. Івасюка, В. Бандурака та С. Пушика
Старий ґазда підслухав, що вона говорить. Підійшов до неї й каже:
— Від завтрашнього дня житимете у другій кімнаті. Як у раю. Добре?
— Дуже добре, тату,— втішилася невістка.
Другого дня молоді перейшли до кімнати, де було файно прибрано, світило сонце, пахли квіти. їм принесли снідати — всілякого добра. Але серед посуду була накрита ринка. Поклав її старий на середину стола і каже молодятам:
— Їжте-пийте, але у цю ринку не смійте зазирати, бо буде вам біда.
— Чого нам туди зазирати! — погодилися.
Живуть день, другий, як у раю. їм приносять їжу, як під час великих свят, а до роботи ніхто не жене. Але спокою не давала ринка. Ба, що там у ній? Чому старий заборонив зазирати в неї?
— Я хочу крадьки глянути, що в тій ринці є. Подивлюся й скоренько накрию. Тато не будуть знати,— сказала невістка.
— Не можна,— заперечив чоловік.
— Тільки один-єдиний раз.
— Не можна, біда буде.
На третій день невістка не могла ні їсти, ані пити.
— Що тебе вкусило? — спитав чоловік.
— Я подивлюся в ринку, і— Не можна.
— Один раз глипну і накрию.
— Не шукай собі біди!
Жінка аж заплакала. І чоловік пожалів її.
— Ну, підніми покривку, але тільки глипни і накрий, аби тато не виділи.
Молодиця трохи відхилила покривку, а з ринки фуркнула синичка.
Увійшов старий ґазда, став перед молодятами і каже:
— Що, не захотіли жити у раю? Ану йдіть до роботи!
Чоловік і жінка мовчки пішли до праці.
Отаке було!
ПРО БІБ, ЩО РІС ДО НЕБА[22]
Були дід та баба, старі-престарі й зморщені, як дві печериці. Часто говорили поміж себе про далеку-далеку дорогу, звідки ніхто не повертається.
Одного дня дід каже:
— Звари мені, бабко, бобу на обід.
— Добре, дідику, зварю.
Насипала баба у горщик бобу і засунула у піч. Але один бобик упав під лаву й скільчився. Росте собі, росте. Уже досяг лави.
Баба каже дідові:
— Проріж, дідику, дірку в лаві — най біб росте далі. Послухав дід бабу, прорізав діру в лаві. Біб росте собі, росте. Досяг уже стелі.
Баба каже дідові:
— Проріж, дідику, діру в стелі — най біб росте далі.
Послухав дід бабу, прорізав діру в стелі. Біб росте собі, росте. Виріс аж до даху. Баба каже дідові:
— Проріж, дідику, діру в ґонтах — най біб росте й над хату.
Послухав дід бабу, прорізав діру в ґонтах. Біб росте собі, росте. І так виріс до самого неба. Баба каже дідові:
— Лізьмо, дідику, на небо...
І полізла першою.
Баба лізе по бобовій стеблині. А дід нетерпеливиться.
— Бабко, ти вже високо?
— Ще тутечки, дідику!
— Ну лізь, лізь...
Баба лізе, лізе, а нетерплячий дідо знову:
— Бабко, ти вже високо?
— На середині, дідику!
— Ну лізь, лізь...
Баба лізе далі. Вилізла аж на верхівку бобу. А тут стебло було слабе — зламалося, і баба впала з неба.
Але дід і далі дивиться вгору і кричить. Коли не догукався, почав голосити:
— Бабко, ти вже на небі, а я, ади, ще тут... Полізу і я...
Лізе дід на небо. Лізе, лізе — виліз на середину бобового стебла. Лізе, лізе — виліз на верхівку. Біб знову зламався, і дід упав на землю. Дивиться, а поруч нього — баба. Полежав трохи, штовхнув її в бік і застогнав:
— Ану подивись, бабко, чи не зварився ще той біб, бо я вже хочу їсти.
КАПШУК З КРЕЙЦАРОМ[23]
Жив на світі такий багачисько, що за один гріш міг погнати мишу аж до Коломиї. Свою жінку годував кислицями. А коли діти його дивилися на хліб, він дувся, мов сова:
— Ади, витріщилися, як саранча, на моє добро!
У нього завжди було по обіді.
Жінка вмерла з голоду, а діти порозбігалися по світі.
Багачисько з того не журився. Думав лише про те, як йому ще більш розбагатіти. Одного разу на дорозі він знайшов капшук. Відкрив його, а там — золотий крейцар і ще папірець, на якім написано: «Скільки раз відкриєш цей капшук — матимеш один крейцар. Але через рік мусиш його кинути у Прут».
Багач замкнув хату аж на три замки, підпер двері коромислом, заслонив вікна верітками і сів на долівку. Відкриє капшук — є золотий крейцар. Відкриє — і крейцар! Відкриє — і крейцар! За якийсь час долівка була покрита золотими. А на третій день уже і хата почала наповнюватися.
Багач не хоче їсти й спати — хапає й хапає. Коли не мав куди дівати крейцарі, почав скуповувати все, що продавали люди. Сам відгородився від сусідів високим парканом, до якого поприв'язував собак.
Та кінчався рік. Треба капшук кинути у Прут.
Пішов багач до річки, сів на березі і ще довго хапав золоті. Коли наклав на траві купу золота, шпурнув капшук у Прут. Хвиля покрутила ним і потягла на дно.
Тоді багачеві стало жаль за капшуком. Він перехрестився і кинувся стрімголов у воду. Поплив, як сокира: капшука в ріці не знайшов, та здибав стару жабу, яка дала йому там цицьки.
А в селі за ним не затрубили і собаки.
ПРЕМУДРИЙ ДОХТОР[24]
Давно-давно, коли ще в мого діда й вуса не росли, жив у нашому селі чоловік, що звався Семеном. У його стодолі миша з розуму зійшла, доки одно зеренце знайшла. Дарма що Семен був хитрий чоловік — і хитрощі не мали тої сили, аби вигнати біду за ворота.
Одного разу, як на лиху годину, ще й зуби розболілися. Пішов ґазда до дохтора просити рятунку.
— Сідай і роззяв рота,— сказав дохтор.
Семен роззявив рота, як ворота. Дохтор подивився, потім узяв листочок паперу і щось написав.
— Підеш до аптеки й купиш ліки. А тепер клади на стіл три злотих.
Семенові аж в носі закрутило. Та що мав робити? Почухав собі потилицю і поклав три злотих. В аптеці теж заплатив добрі грошики. А коли вийшов надвір, зуб перестав боліти. Чоловік говорить:
— Ади, ці пани з одного боку стрижуть, а з другого — голять.
Пішов до коваля.
— Зроби мені тарифу, де би було не по-нашому написано: «Семен — великий дохтор».
Коли все було готово, повісив ту тарифу на воротях. А сам цілими днями ходив по селу й розповідав людям, що він був у місті й навчився лікувати всілякі слабості.
Прибіг до нього селянин з перев'язаним лицем.
— Йой, так болить зуб, що скоро здурію.
— Сідай!
Хворий сів.
— Роззяв рота!
Селянин послухався. Семен подивився в роззявленого рота, взяв паперу і щось там надряпав, як кіт лапою.
— Купи в аптеці порошки, і зуб боліти перестане. А мені на стіл — три злотих!
Селянин дав аптекареві цидулку. Той дивився в неї, як кішка в календар, і нічого не міг зрозуміти.
— Хто це написав?
— Семен, великий дохтор, що вчився у місті.
Аптекар покрутив цидулку в руках і подумав, що вона написана латинською мовою, якої він не знав. Нарешті спитав:
— Що у вас болить?
— Зуб.
Аптекар знайшов якісь порошки, селянин ковтнув їх, і біль ніби рукою зняло. , Іншого разу до Семена прийшов один багач:
— Мені бугай, ади, став на ногу.
— Сядь і роззяв рота!
Ґазда сів, та рота не хоче роззявляти. Каже:
— Бугай став мені на ногу, а не на горло, чуєш? Не бери мене на гоцки!
— Роззяв рота! — крикнув сердито Семен.
Коли заглянув багачеві в рота, взяв папір і намазюкав якісь хвостики.
— Підеш до аптеки і там тобі дадуть усе, що треба. Клади на стіл три злотих.
Аптекар дивився у подану цидулку, як вовчище на зоряне небо: хоч стріляй у нього — нічого не збагне. Нарешті спитав:
— А що у вас болить?
— Бугай мені наступив на ногу.
Аптекар лав йому якусь масть, ґазда помастив ногу, і біль скоро затих. Багач почав казати:
— Ото маємо мудрого-премудрого дохтора!
22
записано в с. Вовчківцях Снятинського району від М. Фодчука
23
записано в смт. Ланчині Надвірнянського району від К. Геника
24
записано в с. Новомарківцях від М. Паньківа