ЧАРІВНЕ ГОРНЯТКО
- Автор: Далавурак Степан, Пушик Степан
- Год: 1971
- Язык: украинский
- Жанр: Сказки народов мира
Электронная книга - «ЧАРІВНЕ ГОРНЯТКО». Краткое содержание книги:
Запис текстів С. Далавурака, М. Івасюка, В. Бандурака та С. Пушика
– Ти здуріла, дівко! – кричав старий.- Я чути про нього не хочу!
– Ви не хочете, а я хочу!-відповіла донька.- Мені не треба вашого багатства. З милим буде мені ліпше, ніж з вашим маєтком.
Багач більше не сказав ні слова. Тільки його жінка побивалася.
А люди стали говорити:
– Ади, багачева донька зійшлася з бідним легінем. Без шлюбу живуть. Так їм треба, отим багачам!
Ґазда кипів від злості:
– Скільки буду жити, не хочу її бачити! Все добро віддам старшій, бо вона мене послухала, зробила мені волю.
Минуло кілька років. На свята старий і стара зібралися до старшої в гості. Наклали повну фіру всілякого добра й вирушили в дорогу. Приїхали під височезну браму. Із-за тієї брами летіли страшні крики. Донька і зять сварилися.
Багач почав стукати у браму. Нічого не чують. Почав гримати сідалкою. За брамою далі чути лайку.
– Тут треба бахнути з гармати, аби почули,- сказав старий з кривдою.- Ходім, жінко, додому, бо тут не до гостини.
І повернув дишло. Тоді жінка заплакала:
– Зайдім, чоловіче, до молодшої доньки. Хоч раз подивлюся, як вона живе.
Поїхали до хатки другої доньки. Злізли з фіри й стали під вікно старої халупи. Бачать: сидить за столом донька зі своїм чоловіком і маленьким сином. Вони так файно розмовляють, аж любо дивитися.
Старому сльози засвітилися в очах. Увійшов до хати:
– Ану, діточки, складайте все на фіру. Житимете з нами.
Я не знаю, що відповів бідний зять багатому тестеві, бо не був при тім. Але, відай, він не перейшов жити до багача, бо казочка про те не розповідає.
ДІД, ГОРШКОДРАЙ І МАЛЬОВАНЕ ГОРНЯТКО[13]
Жив на світі горшкодрай, який ходив по селах і дротував людям гладуни, макітри. Одного разу здибав діда. Зупинився й питає його:
– Куди чимчикуєш, чоловіче добрий?
– Я іду дивитися, як нарід бідує. А ти?
– Дротую людям горшки. Ходім разом!
– Ходім.
Дійшли до села, стали коло бідної хатини й постукали в шибку.
– Чого вам треба? -спитав господар.
– Горшки дротуємо…
– Нема в мене горшків – я чоловік бідний.
– То пустіть переночувати.
Впустили їх до хати. Жінка дала вечеряти, постелила на лавицях. Коли всі позасинали, дідок почав лазити по всіх закутках: обмацував кожну річ, розглядав і клав на місце.
Вранці повставали, подякували господарям і пошкандибали своєю дорогою. Як тільки вийшли із села, старий витягнув з пазухи мальоване горнятко й похвалився:
– Дивися, горшкодраю, що я маю! Я вкрав це горнятко в бідного чоловіка.
Горшкодрай розсердився на діда, але нічого не сказав. Як стало вечоріти, знову дійшли до якогось села. Стали біля хати найбільшого ґазди й постукали в шибку.
– Хто ви? – спитав багач.
– Горшкодраї…
– Нема в мене дрантивих горшків.
– То пустіть нас переночувати.
– Нема місця.
– Ми ляжемо десь у куточку в сінях, бо надворі холодно,- озвався і дідок.
Багач впустив їх за поріг і сказав, аби лягали в сінях під драбиною.
Коли розвиднілося, захотіли їсти. Зайшли до хати.
– Чого ви ще хочете? – питає багач.
– Дайте щось поснідати.
– Я вас нагодую! – і багач схопив на них палюгу.
Дідок і горшкодрай взяли ноги на плечі. Але, коли тікали, старий встиг покласти на поріг мальоване горнятко.
Горшкодрай здивувався:
– Що ти за людина, що в бідного крадеш, а багатому даруєш? Таж той багачисько не хотів пустити нас переночувати, а вранці не дав і кавалка хліба. За що йому мальоване горнятко?
– Не дивуйся,- відповів дідок.- У мальованім горнятку були сльози бідняка.
Горшкодрай мовчав. А коли люди мовчать, то й казочка кінчається.
ЯК ЦИГАН МОЛОТИВ[14]
Якось один господар пішов наймати цигана до молотьби. А той був страшним ледарем. Каже:
– В таку спеку – тільки в шатрі спати.
Господареві ніколи чекати – пшениця пропадає, миші її трублять. Почав умовляти:
– Ходи, цигане, то не тяжка робота. Покажеш пшениці свого ціпа – і все: вона сама буде молотитися.
Циган спокусився на таку роботу. Пішов на тік. Розклав снопи пшениці, показав їм ціпа і ліг спати під скирту.
Коли ґаздиня принесла обід, циган добре наївся й напився. Після того встав, показав снопам ціпа і знову ліг спати.
Закінчився день, зійшлися всі додому. Прийшов і циган. Сів за стіл, чекає.
Ґаздиня витягла з печі смаженину. Піднесла до столу, показала циганові й знову засунула у піч. Витягла миску вареників із сиром і сметаною. Показала циганові й засунула в піч. Поставила на столі кулешу. Циган збирався вже їсти, але вона знову забрала миску.
– Що ви робите, газдинько?-спитав її циган.
– Я годую тебе так, як ти молотив…
Циган пішов до шатра без вечері.
На другий день циган пішов молотити разом із господарем. Той узяв з собою хліба й солонини і сховав у солому.
Почали молотити. Циган вдарить кілька разів ціпом і стає відпочивати. Знову вдарить ціпом – і біжить пити воду. Нарешті почав згадувати, як його хрестили. Тільки молотити не хотів.
Ґазда нічого не сказав. Коли інші люди сіли собі обідати, циган запитав:
– Чому ґаздиня не несе полуденок?
– Спізнилася, бо дрова не хотіли горіти.
Ґазда кинув ціпа, засунув голову в солому, де був схований хліб із солониною.
Циган здивувався:
– Ще-м ніколи не видів, щоб чоловік солому їв. Солома ж не смачна!
– А ти спробуй так, як я,- порадив хазяїн.
Циган взяв віхоть соломи і почав жувати. Так їв ту солому, як молотив пшеницю.
Кажуть, що ця казочка навчила того ледаря робити!
ЦИГАН, ПАН І КИСЕЛИЦЯ[15]
Жив собі циган, що не міг наїстися. І голод вічно ходив з ним, як торба з жебраком. Якось пішов циган до своєї куми:
– Що-сьте варили, кумо, на обід?
– Варила-м киселицю.
– Що за киселиця? Ще-м ніколи такого не їв.
Кума налила миску киселиці, поставила перед ним на стіл. Циган усе вихлебтав, ніби оком кліпнув. Вилизав миску і схопився:
– Біжу додому й скажу жінці, най мені зварить цілий баняк киселиці.
Спішить циган дорогою і, щоб не забути, все повторює: киселиця, киселиця… А надворі саме пішов дощ – всюди таке болото, що ноги загубиш. Циган послизнувся, впав і забув, що говорив. Забідкався:
– Най тебе шляг трафить! Таке смачне слово випало з рота у гидке болото!
Бабрається в болоті, а слова як нема, так нема.
На те над'їхав якийсь пан. Зупинив бричку і питає:
– Що ти, цигане, шукаєш?
– Ади, паночку, загубив-им три кавалки золота.
Пан почув про золото і почав трястися, наче у пропасниці. Зліз із брички й теж почав шукати. Рачкує разом з циганом, місить оте болото, цідить його крізь пальці. Вимастився, як чорт, тільки очі та зуби блищать. Нарешті розсердився й крикнув:
– Ти, дурний цигане, збрехав! Тут ніякого золота нема, бо ми, ади, вже з цього болота зробили киселицю.
– О-о-о, киселиця, киселиця! – затанцював циган у болоті. Схопив те слово в зуби і побіг додому.
Пан стояв, як дурень, і кліпав очима.
ЯК МИХАЙЛИК СТАВ ЦАРЕМ[16]
В одного чоловіка росло дванадцять синів. Він їх усіх любив, а наймолодшого, Михайлика,- найдужче, бо той був найрозумніший.
Якось Михайлик розповів братам:
– Мені снилося, що ми жали жито і в'язали снопи. Мої снопи стояли рівненько, а ваші кланялися їм.
Сон не сподобався братам.
– Ти хочеш бути царем, аби ми схилялися перед тобою. Га? Ніколи на світі!
Одного дня вони погнали худобу на пасовисько. Тато послав Михайлика подивитися, чи не б'ють худоби і чи добре її доглядають.
13
записано в с. П’ядиках Коломийського району від О. Ткачука
14
записано в с. Орелці Снятинського району від І.Юрійчука
15
записано в с. Вовчківцях Снятинського району від Г. Запаринюк
16
записано в с. Стопчатові Косівського району від В. Мочернюка