ЧАРІВНЕ ГОРНЯТКО

Коли синові сповнилося двадцять і його не можна вже було пускати на вулицю без сподень, пані Ванда сказала:

— Мундзю, завтра в костьолі буде набоженьство. Вберися файненько і підеш туди. Там будуть слічні панєнки. Кинь на котрусь оком — може, сподобаєш.

На другий день Мундзьо пішов до різника, купив у нього коров'яче око й побіг до костьола. Дивиться, а там панєнок — хоч греблю гати. Підійшов до найфайнішої і фляцнув її коров'ячим оком у лице:

— Мамунця говорили, що панєнка, на котру кину оком, буде моєю жінкою.

— Відчепися, в твоїй голові сім днів не метено! — крикнула панєнка.

Прийшов Мундзьо додому й хвалиться:

— Мамунцю, я кинув оком на одну паннунцю...

— А вона що?

— Та сказала, що в моїй голові сім днів не метено.

— Не слухай її... То якесь дівчисько! Ніц-нічого не розуміє!

Якось із сусіднього села прийшов до пані Холерської її рідний брат.

— Чому, сестро, не ожениш Мундзя?

— Та з ким оженю, коли панєнок мало, а хлопки не хочу...

— Я тобі допоможу... Най іде Мундзьо зі мною, я його десь зачеплю...

— Най іде! —зраділа пані.

Дала синові хліба з повидлом і наказала:

— Мундзю, підеш з вуйком. Та гляди: не пхай палець у ніс і не махай ногами, як сядеш на лаві!

Вуйко пилувався, а Мундзьо біг за ним і не встиг з'їсти хліб з повидлом. Прийшли вони до одного мазура. Вуйко сказав:

— У тебе є дівка на відданні, а в мене, ади, який парубійко вигудів. Може, сватами станемо?

Мазур втішився, бо й сам хотів витрутити дівку з хати.

— Най буде,— сказав і покликав доньку.

Дівчина подивилася на Мундзя і дала згоду віддатися за нього. У хаті почали говорити про весілля.

Мундзьо зголоднів. Вийшов надвір, сів на призьбі та й доїдає хліб з повидлом. Дівчина подумала, що він хоче з нею говорити, і вийшла до нього.

А була зима. Почав падати сніг.

— Ох, мете! —сказала дівчина.

Мундзьо подумав, що вона про нього таке каже, і розсердився:

— Іди геть, мавпо! Я мету те, що мені дали мамунця, а тобі не дам і понюхати.

Дівчина заплакала. Увійшла в хату й каже:

— Тату, я за того дурня не піду, бо він як їсть, то так чавкає, аж пси в сусідів гавкають.

Вуйко забрав Мундзя і пішов з ним геть.

— Завтра засватаємо іншу панєнку.

— Нєх бендзє,— мовив парубок.

На другий день вуйко купив Мундзьові нову сорочку, файний плащ і капелюх. Парубок убрався у нове, й вони рушили аж до третього села. Вуйко йшов широкими, як у коломийського злодія, кроками, а Мундзьо дріботів за ним. Тепла сорочка дуже його гріла. Парубок упрів. Зайшов нарешті у корчі, скинув сорочку і повісив її на грабка. «Як будемо вертатися, подумав, то заберу». І побіг за вуйком.

Прийшли в село, зайшли до хати, де була панєнка:

— Добрий вечір вам!

— Добрий вечір. Просимо сідати.

Вуйко сів, а Мундзьо, загорнутий у плащ, став коло печі.

— Ми чули,— сказав вуйко,— що у вас є дівка на відданні. У нас, ади, який панич. Як він сподобається вашій доньці, то будемо шукати злагоди.

Тато покликав доньку. Та подивилась на парубка й мовила:

— Файний панич...

— Ану, дорогі гості, просимо до столу!

Вуйко скинув плащ. Мундзьо скинув теж і без сорочки сів за стіл. Дівчина закричала:

— Ой, ні! Я не хочу такого чоловіка! Це якийсь дурень.

Вуйко схопив Мундзя за руку і потягнув з хати.

— Най тебе шляг трафить!

Через кілька днів пішли сватати панєнку аж у п'ятому селі. Вуйко не спускав з Мундзя очей — боявся, аби знову той не виріскав якусь чудасію. Зайшли вони до хати, де була дівка на відданні. Мундзьо був ґречний, чемний. Коли подали їсти, він навіть не дивився на горілку.