ЧАРІВНЕ ГОРНЯТКО
- Автор: Далавурак Степан, Пушик Степан
- Год: 1971
- Язык: украинский
- Жанр: Сказки народов мира
Электронная книга - «ЧАРІВНЕ ГОРНЯТКО». Краткое содержание книги:
Запис текстів С. Далавурака, М. Івасюка, В. Бандурака та С. Пушика
– Як платяться тепер такі гусаки, як оцей?
Чоловік потримав гусака в руках і відповів:
– Можна продати за одного ринського, дванадцять шусток.
Тоді було так, що один ринський складався з дванадцяти шусток.
Жінка прийшла з гусаком на ярмарок. Покупці питають:
– Скільки хочете за гусака?
– Одного ринського, дванадцять шусток.
Їй дають ринського, а вона каже:
Дайте дванадцять шусток.
Дають дванадцять шусток, а вона:
– Дайте ринського.
Покупці зрозуміли, що жінка в рахунках – ні бе ні ме ні кукуріку. Підійшов один шахрай у дрантивих лахманах.
– Нате ринського, а дванадцять шусток зараз принесу. Аби знати, кому маю заплатити гроші, дайте мені ваш кожух, а я лишу вам лапсардак.
Жінка погодилася. Дала шахраєві гусака, новий кожух і одягла його дрантивий лахман.
Шахрай, радий, що стільки придбав за одного ринського, ніби крізь землю провалився. Жінка чекала, чекала та й пішла додому в дрантивому лахмані. Чоловік ледве впізнав її.
– Що сталося, жінко?
Вона розповіла, як ярмаркувала.
– Видиш, жінко, ти ляпала язиком, як по воді батогом, що продаш гусака ліпше, аніж я вола. Піду світ за очі. Якщо знайду дурнішу від тебе, то вернусь, а як розумнішу, залишуся у неї.
Чоловік подався у широкий світ. Довго йшов, аж зголоднів. У одному селі зайшов до багача. Вдома була тільки господиня.
– Сідайте, добрий чоловіче,- привітала гостя.- Скажіть, хто ви є і куди йдете.
– Я Пригода. Мандрую собі світом і правду ділю між людьми.
– Йой, ми вас чекали! -і жінка дістала з-за образів хустину з великим гудзом. Розв'язала й виклала Пригоді купу грошей.- Це ми з чоловіком за багато років назбирали. Він казав, що колись має прийти до нас пригода, і журився, аби були гроші на той час.
Пригода подякував ґаздині за гроші, попросив окраєць хліба, кавалок солонини і подався у дорогу далі.
Увечері вернувся багач з лісу. Жінка, весела й задоволена:
— У нас був Пригода. Дала-м йому ті гроші, що ми наскладали.
Багач сторопів.
— Ми ж складали гроші для такої пригоди, як слабість, пошесть, засуха, старість, смерть...
— А я звідки знала? — сердилася багачка.
Тим часом Пригода шукав багача уже в іншому селі. Уздрів файну хату. На обійстю ледве переставляла ноги клапоуха льоха. Ото буде чим нагодувати багатьох бідних людей!
Підійшов до вікна і моргнув господині, що була сама вдома, аби вийшла надвір. Заговорив до неї, ніби на цимбалах заграв:
— У неділю видаю заміж свою льоху, аби здорова була! Я прийшов просити вас і вашого чоловіка на весілля.
— Красно дякую,— поклонилася багачка.
— І ще прошу, аби-сьте пустили свою льоху зі мною, бо моїй льосі потрібна дружка на весіллі. Це буде великий гонор для вас і для нас.
Багачка навіть не думала довго:
— Най буде, беріть!
— Але дайте їй файне вбрання: жовті чобітки, вишиту сорочку, новеньку хустку, коралі на шию, ковтки у вуха.
Багачка побігла в хату, поскладала те добро у скриню й покликала Пригоду.
Коли скриня була перед вікнами, Пригода побачив мальований віз і попросив:
— Я запряжу коні в той віз, бо негаразд гнати льоху по селу. Люди скажуть, що ми бідні.
Зробили, як казав. Багачка дала Пригоді батога у руки і — щасливо!
Пригода їхав з села до села і роздавав багацьке добро бідним.
Минув час, і чоловік вернувся додому. Сказав своїй дружині:
— Я здибав багато всіляких жінок. Були розумніші й дурніші від тебе. Але я забанував за дітьми, мушу їх годувати, убирати...
На радості жінка розбила глиняний горнець, і нашій казочці кінець.
БАТЬКО Й СИН[19]
Жив один господар. Коли був ще молодий та моцний, йому велося добре, а коли зістарівся, то мусив жити з того, що син дасть. Правда син не шкодував нічого для рідного тата. Одягав його, не примушував тяжко робити. А невістка ніколи не забувала покликати старого на сніданок, обід і вечерю. Онук теж любив діда і не питав, коли той помре.
Одного дня старий сказав синові:
— Я хочу тобі віддати все, що є в мене. Ходім до панів, аби повиробляли нам папери.
Пішли вони до міста і переписали маєток на сина. Того-таки дня невістка зітхнула:
— Ой, як мені набрид старий у хаті. Виведи його, чоловіче, до стайні, най не плентається під ногами.
Син наказав татові:
— Ану забирайтеся до стайні!
Що мав робити старий батько? Зігнувся і тяжко подибав до стайні.
Син згадав, що тато не має чим накритися. Знайшов якусь верітку й сказав своєму хлопцеві.
— Петрику, ану кинь дідові до стайні, аби не змерз... Хлопчик взяв верітку, розстелив у сінях.
— Чому не несеш?
— Почекайте, най її розріжу.
— Нащо?
— Та якщо дам цілу верітку дідові, то чим ви, тату, будете накриватися, коли постарієте і я вас вижену до стайні? Мушу залишити одну половину для вас.
Син забрав старого знов до хати і дозирав до самої смерті.
КУПЕЦЬ І ЖОВНІРИ[20]
Мошко хотів зажити по-панськи. Збудував корчму, завіз горілки й оселедців та й розпочав гендель.
У перші дні люди ходили до корчми, а потім перестали, бо Мошко був такий шмаркатий та невмиваний, що люди гидували і чарку спорожнити.
Корчмар махає рукою і кличе людей:
— Ходіть до мене, я сьогодні частую задурно!
А мужики відповідають:
— У ту горілку з твого носа накапало.
Корчмар з гірким лихом розпродав горілку, сів на лаву й порахував гроші. Потім розміркував:
«З горілкою поганий гешефт. Буду торгувати худобою. Куплю за дев'ять, продам за вісім — і най жінка тішиться, що я теж гендлюю. Ніхто більше не буде казати, що мені з носа капає...»
Пішов Мошко на ярмарок і купив корову. Прив'язав довжелезний воловід до рогів худобини і йде в десяти кроках перед нею. Навіть не обзирається, бо йому страшно дивитися на коров'ячі роги. Коли корова стане, Мошко тягне з усієї сили і покрикує:
— Ге-гей, дримбо!
А йшли собі дорогою два жовніри — гуцули Штефан і Михайло. То були добрі збитошники. Побачили, що Мошко кричить, але не оглядається, та й каже один одному:
— Я відв'яжу корову і лишуся на воловоді сам, а ти поведеш маржинку до лісу. Там мене й чекай.
— Добре, я буду чекати.
Підійшли до корови. Михайло відв'язав воловід від рогів, накинув собі на шию, а Штефан повів корову на жовнірському ремені у бік лісу. Зробили все так спритно, що гендляреві б навіть не приснилося.
Михайло йде за Мошком і час від часу пристає.
— Ге-гей, дримбо! —крикнув Мошко, не оглядаючись.
Михайло йде далі і знову зупиняється.
— Ге-гей, дримбо!
Михайлові набридло. Він став — ні тпру ні ну. Мошко тягне й лається:
— Ге-гей, дримбо! Чого не йдеш, вовки б тебе з'їли!
Кричав, кричав, а марно. Не витримав і сердито озирнувся. На мотузку — жовнір!
— Йой, йой! Я ж купив корову, а не жовніра.
Михайло сказав:
— Не бідкайся, Мошку. Лиха чарівниця колись обернула мене на корову. Тепер її чари вже втратили силу, і я став жовніром.
— Де мої гроші?! —бідкався купець.
— Не знаю, Мошку. Відв'яжи мене, най іду додому у відпустку.
Той відв'язав.
Того ж таки дня жовніри продали Мошкову корову в найближчому селі.
А Мошко вже не намагався зажити по-панськи.
ЯК МОЛОДЯТА РАЮВАЛИ[21]
В одному селі оженився син багатого ґазди. Привів у хату молодичку — файну, як та квітка, і роботящу, як та бджілка. Від ночі до ночі крутилася в роботі. Одного разу, стомлена, сіла відпочивати. Сидить і поговорює собі:
— Дурна була та Єва! Жила в раю, як у бога за пазухою. Нащо кусала ту кислицю, що чорт їй простягнув? Тепер через неї бідують всі жінки.
19
записано в с. Балинцях Снятинського району від В. Винничука
20
записано в с. Раківчику Коломийського району від І. Данищук
21
записано в с. Пистині Косівського району від П. Габорак