Щоденник національного героя Селепка Лавочки
- Автор: Тис-Крохмалюк Юрий
- Год: 1954
- Язык: украинский
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Щоденник національного героя Селепка Лавочки». Краткое содержание книги:
El diario del héroe nacional Selepko Lawoczka. Biblioteca de la revista Escoba №1. Editorial Julian Serediak. Buenos Aires, 1954.
Щоденник національного героя Селепка Лавочки. Бібліотека Мітли ч. 1. Видавництво Ю. Середяка. Буенос-Айрес, 1954.
Тираж 2.500 примірників. Обкладинка і рисунки в тексті артиста-маляра А. Климка.
2 квітня 1944.
Настрій відпустковий. Навіть підстаршини зівають на вправах. Нині судили Сяська Яворського. За те, що щипнув і якусь дівчину і на гострий запит: де? — збрехав. Звільнили. Він за фахом ветеринар.
3 квітня 1944.
Сьогодні їду до Львова. З наплечником.
4 квітня 1944.
Поїзд мчить і везе мене додому! Перші стріхи витиснули мені через вікно сльози радости. Давно їх не бачив, а як давніше бачив, не робили враження.
У Львові люди мене не пізнавали. Дома розцілував маму.
— Але ж бо ти змужнів, розрісся!
Я відвик від міста. Десять місяців піски, ліс, поле. Тепер мені доми видавалися дуже високі і так густо біля себе, що якби не було вулиць, то не можна було б пройти.
Зустрів товаришів, що не пішли до дивізії. Між ними верховодив Місько. Вони його слухали, як ніколи раніше. Місько був великим патріотом. Хоч не розумівся ані на старих килимах, ані на біржі, жив добре. Встиг уже оженитись.
6 квітня 1944.
З Міськом ми пішли на пиво. Потім на обід до нього.
— А жінка знає, що будуть гості?
— Певне, що знає! Ми через те й сварилися вчора цілий вечір.
Крім мене було ще двоє хлопців. Мав бути й третій, але пішов на Волинь.
Від них я довідався, що вони не пішли до Дивізії, бо пішли до УПА. Це їм більше подобалось. Один з них прийде до Дивізії за два місяці. Має такий наказ і тому зголоситься добровільно.
Вони провадили небезпечне життя. Ніколи не знали, що їм грозить. Все були одною ногою в гробі, а другою або у в'язниці, або в шпиталі.
Таке то є життя національних героїв. Про нас знав уже Іван Франко, коли писав у "Лисі Микиті":
Вони, бідаки, мали ще інші клопоти, їх шпигували німці й поляки й московські аґенти, і навіть в кльозетах не давали їм спокою, їм ніхто не давав одностроїв, коли йшли в ліс, і часто мали вони більше ніг, як черевиків.
7 квітня 1944.
Під вечір я пішов до коршми на ринку. Дім був стилевий, ґотицький. Сходи старі, теж стилеві. В коршмі сиділи наші політичні чинники при пиві. Вони не були ні ґотичні, ні стилеві.
Я сів коло вікна. Шиба була воєнна. Крізь цю шибу люди, що йшли вулицею, були дивно збудовані. Мали коротеньке тіло й довгу голову, або навпаки. Дуже смішні були дівчата. Тоненькі, довгі, або широкі й грубі, в самих капелюхах, або без голів. Очевидно, вони про це нічого не знали. А, може, вони такими є справді, тільки ми постійно зле бачимо. Хто його знає!
Ішли також дівчата в одностроях. Різниця між чоловіками й жінками у війську є мала.
Хай живе різниця, яка б вона не була! Я прошу читачів: якщо почуєте, або подумаєте собі, що я, Селепко Лавочка, дурний, то вірте, що аж такий дурний Селепко Лавочка не є.
9 квітня 1944.
Сталося чудо! Самі переконаєтесь, що мої слова з попереднього дня правдиві! Я зустрів її. Мою Марусю, Нусю, Олю, Оксану! Одне слово, дівчину з трибуни. Признаюся тепер, що я мріяв про неї, поки засинав. Називав її в думках Марусею, а коли сприкрилося це ім'я — Оксаною, опісля Олею і т. д.
А тепер я зустрів її живою, молодою і гарною.
Я аж спинився від хвилювання. Вона глянула на мене. Її зір спочив на моїх ногах, опісля на животі. Це так, наче б гору сміття освітило сонце.
Сам не знаю, як її зачепив. Відразу сказав, що й як. Сказав, що люблю і кохаю!
— Не жадайте причин, не питайте, чому люблю! Як вам вистачає яка небудь любов…
Я не скінчив.
— Епікурейський лайдак! — сказала дівчина з трибуни. — Ви дурний, чи що?
Ситуація була близькою до комплетної невдачі, але я зручно її врятував.
— Так, дівчино, я дурний! Але я вдоволений! Чи ти бачила коли, щоб хтось, порозумнішавши, став щасливішим? Навпаки! Кажуть же люди: біда його навчила, або: нарешті, набрався розуму. Це все вказує, що стан розумного не є станом щасливим. Любов…
Вона не дала скінчити. Ми пішли до парку. Сказала своє ім'я. Але я його не напишу. Не хочу профанувати йото, популяризуючи серед маси. Хай залишиться дівчиною з трибуни.
Ми говорили про любов. Я сказав:
— Любов! Вона ростить звірину людиною, а людину звіриною. І ти, Юпітере, став лебедем з любови до Леди! О, всемогуча любове! Як близько пройшли боги біля постаті гуски!
— Бо лебідь належить до родини гусят — пояснив я.
— Тільки без пояснень. І так знаю. Нащо ви мені деклямуєте Шекспіра? — запитала. — Коли відчую таку потребу, то прочитаю собі сама.
Це була правда. Я відбіг від моєї особовости, від свого я. Це виявилося тут злою тактикою, і я рішив її змінити. Знову доказ, що мудрість шкодить.
За півгодини вона сказала лагідно:
— Ви, як дитина. Все, що вам подобається, дотикаєте руками.
Хотіла вже йти додому. Я сказав:
— Дівчино, сиди коло мене й залиши все, хай світ біжить собі! Ніколи вже не будемо разом такі молоді!
Вона не дала намовити:
— Іди в своє холодне ліжко й нагрійся. Це теж Шекспір.
Ми йшли весело, і цілий світ всміхався до нас. Коли ми прощалися, вона шепнула:
— Ти мені подобаєшся! Такий темп! Одразу пізнати дивізійника!
— Що ж, ми вже так навчені. Хто довго ціляє, тому дрижить рука!
Подала свою лапку й зникла в брамі. О, я закоханий осел!
10 квітня 1944.
Спав біля тіні моєї дівчини з трибуни. Умовилися на сьогодні вечером.
Я аж закам'янів. Сьогодні кінець відпустки. Сьогодні мушу їхати. Ах, як жаль мені покидати дівча, кохане, ясне, таке м-м-м!
Таки я осел. Сам не знаю, що пишу. Це все мрії. Є дійсність, що каже: як собі постелиш, то зараз тебе збудять.
Увечері вона провожала мене на станцію. Ми цілувалися, плакали, багато одне одному обіцяли.
Я поїхав. О, непевне життя вояцьке! Коли б я вродився цитриною або вербою, може, був би щасливішим. Я притулився головою до вагону, як горох до стіни, і заснув.
12 квітня 1944.
Мені сказали, що я змінився. Що може наробити така дівчина!
Німці, питали, чи я привіз шнапс і ґанс? Я привіз шнапс і ґанс. Ці речі не мали для мене вартости!
15 квітня 1944.
Вже прийшов до себе, а, властиво, мене прийшли. Відбуваються спеціяльні курси. Я став скорострільником. Колись гонили мною, і я бігав. Тепер бігаю з важким скорострілом.
20 квітня 1944.
Ґанс помогла, і мене перенесли до радістів. Ми сиділи в кімнаті й вивчали радіовідбір і надавання та будову апаратів. Електрики боюся. Тому трудно мені зрозуміти все. Але маю спокій. Ми — аристократія Дивізії.
25 квітня 1944.
Не можу навчитися надавати. Ці різні цифри мене не цікавлять. Треба звідси йти геть.
30 квітня 1944.
Шнапс поміг, я при ґранатометах. Це добра зброя. Інші бігають, криються, йдуть на баґнети, а ти стоїш із своєю гарматкою, чи як її там звати, в ямі, або лежиш і стріляєш спокійно перед собою.
5 травня 1944.
Ґранатомети не легка справа. Шнапс ще діє, мене перенесли до саперів. Будували міст. Опісля закладали міни, наступали на бункери. Доки скінчили вправи, зірвався легкий вітер і завалив міст.
7 травня 1944.
Я думаю, що досить виспеціялізувався. Зголосився до лікаря. Др. Рак Мантек добрий лікар. Хворим не забороняв пити.
— Мені страшно болить у коліні, коли трясу ногою!
— То якого чорта трясеш?
Не звільнив мене. Др. Рак не виявив ніякого зрозуміння до бідного селепка.
8 травня 1944.
Вернувся до сотні. Єдиний на цілу Дивізію, маю загальну військову освіту. Дискутую авторитетно із спецами: піонерами, саперами, радістами, жандармами, артилеристами й як вони там звуться. Тільки таборовики мене не цікавлять. Цю роботу знає в нас кожний, хто знає село.