Щоденник національного героя Селепка Лавочки
- Автор: Тис-Крохмалюк Юрий
- Год: 1954
- Язык: украинский
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Щоденник національного героя Селепка Лавочки». Краткое содержание книги:
El diario del héroe nacional Selepko Lawoczka. Biblioteca de la revista Escoba №1. Editorial Julian Serediak. Buenos Aires, 1954.
Щоденник національного героя Селепка Лавочки. Бібліотека Мітли ч. 1. Видавництво Ю. Середяка. Буенос-Айрес, 1954.
Тираж 2.500 примірників. Обкладинка і рисунки в тексті артиста-маляра А. Климка.
— Гай, гай, — додав по хвилині, — де ті часи поділися, коли Адам їв яблука?
Аж тепер я знаю, чому отця доктора так люблять усі в Дивізії! О. д-р Лаба, — кажуть, — це батько всіх селепків!
7 січня 1944.
На квартиру прийшов рано. Мене не обходить ні Гітлер, ні Черчіль. Трачу свідомість, ледве записую. Ноги йдуть угору. Кладуся на бік і буду спа-а-ати!
10 січня 1944.
Ця поїздка мене розледащила, і я став, як жидівська фанда. Не хочеться нічого робити. Цікаво, що є з тою дівчиною з трибуни? Я вже забув, хто останній писав: Маланка до мене, чи я до Маланки.
18 січня 1944.
Гурра! Маланка зірвала зі мною! Власне, через те, що я її не називаю Мелянією. Образилася. Каже, що я образив цим словом не тільки її, але й її маму й батька й шістьох тіток. Вона взагалі дивується, як можна було колись задуритися в такого національного селепка.
Тепер я її вивітрів! Чуєте, люди? Я вивітрів!
20 січня 1944.
Мене закликав знову той шпіс, що дістав перед двома місяцями гуску:
— Хочеш поїхати на курси?
— Хочу.
— Без іспиту, селепку! Це для тебе щастя.
— Так, щастя, пане вістун!
Їду, отже, до Штрасбурґу. Там є вишкіл дуже високого ґатунку. Модерна зброя, еліта війська, шляхта між усіма родами зброї. Протипанцерні стрільці!
23 січня 1944.
У мене болить зуб. Зголосився до лікаря.
26 січня 1944.
Пішли рядами всі хворі. Я до дентиста. Увійшов, став на струнко.
— Сідай. Що є?
Показую, де в мене болить.
— Уставай! На біль зубів у Дивізії нема ліку. Треба стогнати, тоді само минеться.
2 лютого 1944.
Отже, я буду на спеціяльному курсі. Мають з мене зробити протипанцерного стрільця. На фронті треба нищити московські панцері. Як це робити, має нас навчити поручник Чучкевич, що є вишкільним старшиною. Завтра їду.
6 лютого 1944.
Приїхали до Штрасбурґу. Пополудні сотня уставилася в два ряди, маємо пізнати нашого командира. Поручник Чучкевич здав йому звіт. Добродушний сотник з відзначеннями з першої світової війни.
Сказав до нас промову. По-німецькому. Поручник Чучкевич був перекладачем. Нарешті, сказав командир:
— Я називаюся Бойтель. Знаєте, що це є бойтель?
І він витягнув гаманця з грішми й потряс ним.
Поручник Чучкевич запитав сотню:
— Отже, як називається наш командир? Сотня мовчала. Чому, я не знаю. Але щоб не було скандалу, я виступив три кроки вперед:
— Наш командир називається Пулярес!
Увечері я забрав своє вояцьке майно і пішов на станцію.
10 лютого 1944.
Рано був уже в своїй сотні. З Чучкевичем на службі жартів нема! Московських танків, на жаль, не буду нищити!
20 лютого 1944.
Їдемо до Нойгаммер. Там мають з нас зробити індивідуальних вояків. Де є цей Нойгаммер — не знаю, але десь є, це певне. По-українському буде: "новий молот", і це вже викликає в нас прикрі ремінісценції.
З товарового поїзду приглядаюся до околиці. Поляки, побачивши на вагонах написи "Слава Україні", показують нам руками, що зроблять з нами після війни. Ми їм так само мовчки реваншуємося.
До Кракова заїхали під ніч. Яке це місто, не знаю. Але здалека було видно гору, на якій є замок Вавель. Там є поховані королі, про яких можна сказати, що вони всі померли. Смерть Пілсудського відчула болісно ціла Польща, але аж по його смерті. Це є дуже часте явище в історії, яке, однак, буває рідко.
21 лютого 1944.
Нам дали обід на якійсь станції. Цікаво, що то не вміють ці німці. З одного кусня м'яса роблять різні страви, так, що їх не можна навіть розрізнити!
22 лютого 1944.
Шкода було так далеко їхати. Дроти з такого самого дроту, і бараки, як в Гайделяґері. З такого самого дерева. І ми ті самі, що там. Ми, ще поки поклали голови на подушки, вже заснули.
II. ЧАСТИНА
У НОЙГАММЕР. ПРИЇХАВ "ВЕСЕЛИЙ ЛЬВІВ". ЧОМУ Я З'ЇВ ДВІ ПОРЦІЇ КОВБАСИ. ВИГРАЄМО МАТЧ. Я У ВІДПУСТЦІ. ДІВЧИНА З ТРИБУНИ. СПЕЦІЯЛІЗУЮСЯ. ВЕЛИКІ МАНЕВРИ Й ЧИМ Я БЛИСНУВ. ХТО НЮХАЄ МОЇ НОГИ. ДО ВІ ЛЬВОВА! ПРИДИБАШКИ ПІД БРОДАМИ. "КИНЬМО, ХЛОПЦІ, ДІВЧИНУ КОХАТИ…" У НЕВОЛІ. ДОЛЯ ЗМИЛОСЕРДИЛАСЯ. З ОТОЧЕННЯ НА САМБІР.
27 лютого 1944.
Різниці між тим, де ми були, і тим, де ми є — нема ніякої. Тут і там бараки. Мабуть цілий світ збарачів.
28 лютого 1944.
Учора наповнили сінники, поклали на ліжка, дістали постіль. Потішає мене те, що в усіх військах світу є те саме. Так кажуть андерсівці, які прийшли до Дивізії. Їхній шлях, шлях модерного двадцятого віку: польське військо, втеча додому, большевицьке військо, втеча, вивіз до таборів праці, Азія, приділення до Андерса (польські громадяни), Азія, Близький Схід, Африка, Італія, бої з німцями, німецький полон, Українська Дивізія. І врешті вони робили так само добре те, що ми, а ми те, що вони. Однаковий мали досвід у "набиванні" сінників соломою і в "набиванні" інструкторів у бутельку.
Я бачив різні стилі. Ґотику в Німеччині, ренесанс у Львові, козацьке барокко в Києві (на образках професора В. Січинського). Тепер існує не барокко, а стиль барако. Тьху!
1 березня 1944.
В надії на кращі часи, сміємося. Якось так виходить, і що сміємося в невідповідних місцях. За те наші начальники карають винних. Взагалі, найщиріше сміється простий селепко. Чим вище, тим сміх маліє. У сотників і майорів це не сміх. Хай буде, що це усміх. Генерали вже цілком не сміються. Гітлер, приміром, на всіх фотографіях і портретах є злий. Певне, на своїх німців… Це поганий знак. Ще старі греки казали, що сміх… що сміх, це…. я забув, що вони крзали. Хай греками журиться Котляревський! З новіших тільки Ніцше цікавився сміхом, хоч був завжди насуплений, як і Гітлер. Сказав, отже, щось типово німецьке: сміх, — сказав, — постає тоді, коли напружене сподівання обернеться в ніщо. Якщо йде, отже, про мою дівчину з трибуни, то мабуть буду сміятися.
3 березня 1944.
Все те саме. Знову вправи. З весною, яка внедовзі прийде, ми всі тепер змізерніли й стали малі, наче думка в голові вояка. Кардаш, який тепер вістуном, сказав, що Граф Нікітин возить з собою козацьку шаблю. Має в валізі. Кардаш має завжди певні інформації. Особливо його цікавлять інтимні стосунки всіх дівчат у місті й околиці.
5 березня 1944.
Мушу зробити щось з моїм лицем. Воно стало страшне. Уста — це отвір для вкладання бараболі й рідкого ґуляшу, а очі? Дурнуваті! Одне слово, уніформоване лице. Не хочу такого лиця. Я все ж таки Селепко Лавочка!
6 березня 1944.
Знову крики. Кричать німецькі інструктори, кричать і наші. Мовознавець Юсько сказав, що в війську це не новина. Кричали вже 1765 року, бо з того року походить вірш:
"Кричить, мов за живіт завина ухватила,
Або об землю б'є його нечиста сила!"
10 березня 1944.
Учора ввечері попили собі. Чомусь ледве повертаю губою. Глянув у дзеркало, вивалив з трудом язик.
— Юську, Юську, — кажу — дивися, який великий міхур на язиці. З чого це може бути?
— А ти не пам'ятаєш? Вночі ти заклався з нами, що вип'єш кип'яток просто з чайника!
Видно, що Бог покарав мене фантазією!
11 березня 1944.
Приїхав поручник Особа з хлопцями. Це ціла історія. Вислали поручника Особу плюс 80 хлопців, по коней до Львова. Очевидно, що найважніше було не коні, а відпустка, Роз'їхалися по містах і селах. Минає тиждень, і два, ніхто не вертається. Поручник вирішив поїхати вже не по коней, а по хлопців. Назбирав з трудом п'ятдесят і кількох. Вернувся без коней. Ті селепки, що не вернулися, прислали нам привіт. Поштовий штемпель — полева пошта УПА…
15 березня 1944.
Приїхав "Веселий Львів" зі Львова. Приїхав з Бресляв. Подія втратила на вазі, бо я не вітав театру. Був на вправах.
16 березня 1944.
Ідемо на виставу. Барак набитий селепками по вінця. На скриньки й на цегли поклали довгу дошку і ми на ці лави посідали. Зі мною вийшла авантура. Поки завіса пішла вгору, я почав нервово трясти ногою. Сам не знав, що трясу. Тряслася, отже, ціла довга лава, тряслися з нею дрібненько всі селепки. Врешті, хтось наробив крику: Хто трясе? — Хочеш, тебе потрясемо!… Я сам розглядався, хто такйй, бо, як кажу, тряс ногою несвідомо. Скоро мене викрили й я був би впав жертвою мистецтва, якщо б завса не пішла вгору. Такий то вплив на мене мав "Веселий Львів".