Щоденник національного героя Селепка Лавочки
- Автор: Тис-Крохмалюк Юрий
- Год: 1954
- Язык: украинский
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Щоденник національного героя Селепка Лавочки». Краткое содержание книги:
El diario del héroe nacional Selepko Lawoczka. Biblioteca de la revista Escoba №1. Editorial Julian Serediak. Buenos Aires, 1954.
Щоденник національного героя Селепка Лавочки. Бібліотека Мітли ч. 1. Видавництво Ю. Середяка. Буенос-Айрес, 1954.
Тираж 2.500 примірників. Обкладинка і рисунки в тексті артиста-маляра А. Климка.
Конферансіє — Зенко Тарнавський — був, як завжди, трагічно-блідий. Він це робить тому, щоб зацікавити собою жіночій світ. Теж метода!
Танґо співав Юрко Лаврівський. Місько Макольондра капітальний. Повинен бути з нами! Був, звичайно, Щипавка — радник, Ірка Лаврівська і Стефа.
Увечері, після вистави, ми собі попили.
17 березня 1944.
Це попивання відбулося так:
При вході до бараку, ми, селепки, уставилися в два ряди. Надійшов "Веселий Львів" у комплеті. Його провадив наш полковий о. Дурбак. Робився дуже важний. Коли підійшли до закритих дверей бараку, о. Дурбак застукав і закричав святочним голосом:
— Відкрийся, святине Мельпомени, хай культура засяде при напоях і консервах!
Два селепки, сховані за дверима, відкрили їх на всю ширину. Це зробило на гостей колосальне враження. Всі ввійшли до середини. Сотник Долинський став за столом, біля нього мистецькі сили, за силами селепки з консервами й пляшками.
— Сідати! — крикнув сотник.
Ірка Лаврівська нервово здригнулася від такого запрошення, але приємно глянула на сотника. Та й справді, це не цивільна банда, а дивізійна! Дисципліна мусить бути!
Їли, пили, говорили промови. Мене штовхали, щоб і я щось сказав, але так воно є: людський мозок є знамените знаряддя. Працювати зачинає від першого дня народження і працює без перерви аж до часу, коли треба мати промову.
Ото ж, я не говорив, бо не мав що сказати, зате говорив з Лаврівським. Описав мою дівчину і питаю, чи не знає, як називається.
— Маруся, — каже Лаврівський.
— Маруся? Яке гарне ім'я! Трохи перестаріле, але коли любимо, то навіть Євфрозина може подобатися.
— А не знаєте, як вона? — питаю й беру шматок м'яса. — Чи матиму щастя дістати її, чи ні?
— Певне! Будете мати щастя дістати її, або ні!
Я подякував, і, щасливий, попив пива.
Опісля я довідався від Макольондри, що вона називається Нуся, від Щипавки, щo Оля, а Лаврівська з певністю ствердила, що Славка. Отже, Маруся, Нуся, Оля, Стефа, Славка, Ірка.
Я ще порадився на підставі старого знайомства з Тарнавським, чи маю евентуально женитися? Але Б. Литвинович, що чув цю розмову, сказав до Зенка:
— Лиши його, хай робить, що хоче, і сам хай опісля шкодує.
Отже, я небагато довідався. "Веселий Львів" не надається до поважних справ.
19 березня 1944.
Під впливом моєї легкодушности я заглянув до щоденника. Вже дев'ять місяців, як я у війську. Це такий кусень часу для людини, що повинно щось уже статися зо мною.
І справді. Дістав вістку про Маланку. Новий рекрут, що зголосився добровільно до Дивізії, розповів, що вона вийшла заміж. За того поліцая з львівської залізничної станції. Він тепер не поліцай, а купець. Щасливі молоді переїхали до Криниці. Вона дуже задоволена. Він, відколи кинув національну справу, став багатим чоловіком.
Рекрут признався за пивом, що поліцай сказав йому:
— А то Лавочка дістане по голові, як довідається.
Я засміявся. По голові, напевне, дістане він!
Сказав про цю новину Юськові. Він глянув на мене заздрим оком і поставив на стіл усю свою ковбасу.
— Їж — їж, — сказав, — їж усе. Ти попсуєш собі шлунок двома порціями — це ясно. Але їж. Я хочу, щоб ти був сьогодні вповні щасливим!
Я подякував і відповів:
— Я з'їм її. Що буде, хай буде! Але як я дивлюся на світ, то бачу, що все розвивається, щось діється, а в тебе нема ніякого прогресу! Не розвиваєшся!
20 березня 1944.
На самоті подумав про Маланку. Дивно, як ця земна куля ні про що не дбає. Мабуть дуже зайнята тим, що крутиться довкола себе. Цікаво, як вона від мільйонів літ тримається вперто своєї дороги. Навіть при найважніших людських справах не затримується. Приміром, коли був шлюб Маланки.
23 березня 1944.
Пополудні були змагання копаного м'яча. Вояцький народ плив, як море. Говорили тільки про змагання. Мєця зі станиславівського "Черника" я був певний. Але який противник?
На площі я пізнав зразу Світлика, Мєця, Банаха й Стеця. Вони всі тепер дивізійники. Направо якісь німецькі хлопи, один в одного. Виглядали, як законсервовані типи з передґерманських часів. Пики страшні. Це були шльонзаки. Мене огорнув з усіх боків страх.
— Може, наб'ють наших?
— Як ти можеш таке казати? — відповів лікар Турко. — Ти чув коли, щоб яйце співало?
Я був щасливий в сподіванні авантури.
Змагання описати нелегко. Гра ставила високі вимоги до глядачів. Була повна несподіваних ефектів. Користаючись з національного замішання нашої дружини, один з німців допав під наші ворота, і вправним ударом ноги в гортань виелімінував нашого воротаря з гри. Цю ситуацію використали зручно наші. Беручи примір з елеґантної гри противника, та заохочені криками ентузіястів цього шляхетного спорту, наші кинулися до сконцентрованого наступу. Вони захопили м'яч і з-під самих воріт противника стрілили йому сім голів, один по одному. Наслідком цієї акції впав німецький копун правої оборони. Противник боронився ногами й руками. Суддя, зайнятий цілковито грою, не зареаґував на каміння й цегли, що поцілили двох німців, колишніх капо з концентраку. Обох усунено з грища й поховано негайно на військовому кладовищі. Якийсь шльонзак з широким задом, поцілений зручно цеглою, з галасом випустив духа, на радість зібраної публіки. Завдяки знаменитій техніці обох сторін, гра дійшла щасливо до перерви, без дальших труднощів, з вислідом 8:0 на нашу користь.
Я є противником неелеґантної гри, але тут був цілком задоволений. Наша суспільність ще не здає собі справи, яке значення мають добрі копуни для нашої національної справи. Вахляр воєнних подій притупив нашу вразливість на спорт копаного м'яча, що є масовим рухом і займає сталі позиції. Тими ціхами конкурує з бандерівцями. А мільйони глядачів, — це армія, на яку можна покластися! Врешті, сам м'яч висувається часто не тільки на чоло глядача, але й на чоло нашої національної пропаґанди. Яка трагедія, що глядачі не мають впливу в наших партіях! Я, приміром, дав би всіх глядачів з лівого крила до радикалів і соціялістів, центр до паліївців і гетьманців, а праве крило вписав би до бандерівців. Поміч могла б іти до УНДА. Тоді ворота всіх ворожих твердинь були б для нас відкриті![1]
У другій половині не сталося нічого цікавого. Лише одного глядача відвезли в шпиталь, а другий отетерів.
Успіх певний. Слід зазначити, що рівень був незвичайно низький, а ціни високі. Нашій дружині піднесли нагороду. Я бачив її зблизька. Мала вигляд попельнички. Була, певне, воєнним трофеєм, бо збоку був напис: Готель Брістоль.
Ми, отже, виграли! Спричинником був наш свічник Мєцьо! То ж хай горить довго!
Маси відпливали розентузіязмовані й щасливі. Я сам бачив, як наші вояки з радости обіймали чужих дівчат на вулицях і опісля спільно упивалися пивом.
26 березня 1944.
Жертви матчу поховали сьогодні. Падав дощ. Глядачів було мало. Цілий день Маланка й її паскар не сходять мені з голови. Приходжу до висновку, що жонатий чоловік — це бальончик, з якого поволі виходить повітря.
Вночі не міг спати. Вийшов на подвіря. Побачив, як наш сотенний песик понюхав дубину, на якій вішали німецький прапор, підніс ногу, опісля пошурав ногами по піску й побіг кудись. Це мені дало задоволення. Я махнув рукою й пішов спати. Спав добре.
28 березня 1944.
Дають відпустки. Записався. Світ є гарний. Сонце і місяць, кури і риби, весна і військо, ми і большевики, німці і жиди. Лев у пустині і блоха в ліжку. Страшно, коли б було навпаки.
Взагалі, світ є збудований дуже розумно. У зв'язку з відпусткою, прийшло мені на думку, що коли жінка йде, кожен знає, де є перед, а де зад. Взагалі, жінка! Коли ми збудовані пласко й не знати що до чого, жінки збудовані бальконічно. В них відразу видно, що ззаду вони до сидження, а спереду до почувань.
1
УНРади і УГВР ще тоді не було.