Щоденник національного героя Селепка Лавочки

Знову нова хвиля большевиків. Я побачив важкий скоростріл без обслуги. Зібрав усі сили і скочив туди. Біля скоростріла лежали два наші хлопці. Вбиті. Я затнув ленту, націлився. Нагло відчув, що цілком заспокоївся. Ціляв спокійно і спокійно потягнув за язичок. Як на вправах. Заторохкотів скоростріл, заскакав, я твердо тримав йогo в руках. Це перший раз на війні я стріляв так спокійно. Водив цівкою по лаві большевиків. Були вже близько: бачив виразно їхні обличчя. Лава захиталася, стала. Падали люди під чергами куль, підіймалися, знову падали. Врешті, завернули й почали тікати.

— Та-та-та-та-та — скакав скоростріл, скакали набої, сипалися порожні гільзи. Я закладав нову ленту, другу, третю. За хвилину большевики зникали в лісі.

Стало спокійно. Розглянувся довкола. Вже вечоріло, але я пізнавав постаті наших хлопців. Хтось кричав до мене, махав рукою. Аж тепер відчув я, що ослаб у колінах. Взагалі, коліна є моє слабе місце.

Я вхопив скоростріл і пішов до своїх. Ми зібралися за хатами. Тут мусіли мене піддержати, я падав з ніг. Хорунжий Герман стиснув мені руку:

— Лавочко, ти відбив наступ совєтського куреня. Без тебе ми всі пропали б. Ти врятував відтинок!

Я спитав:

— Чи наші є всі?

— Всі до одного!

— Богу дякувати, я, отже, постріляв не своїх, а большевиків! Коли я відпочивав, прийшло мені на думку: чи маю бути гордий, чи ні? Я врятував відтинок! Кусник чогось! Кусник цілости! Відтинок!

А все таки краще кусник, як нічого!

Ми пішли. За селом стояли авта. Побачив, як Мирон Левицький ніс раненого хорунжого Ортинського. Виглядав, як мурашка, що рухає великий патик.

Отже, я справді національний герой. Іспит моєї ґенерації здав блискучо. Доказом цього була любов, якою мене огорнули селепки. Посадили на якесь авто, а самі пішли пішки.

Я розлігся гордо на сидінні. Але авто було простріляне й не могло рушити. Я мусів злізти й бігом доганяти мій відділ. Ледве добіг.

Не сказав нічого, бо не знав, може, й дійсно хотіли мене вшанувати?

Ми доходили до якогось шляху. По нас стріляли, а, може, й не по нас, але це нікого не цікавило, ніхто не крився, ніхто не біг. Ішли, як сновиди.

Несподівано щось ударило мене по шоломі, скрутило шию, в очах стали великі засвічені свічки. Мені стало не ясно: війна це, чи "Лугова" забава у Львові? Привиділися якісь танцюючі пари, хтось вимахував дубиною, якась постать виросла переді мною, як хмара. Постать блиснула одним оком, ревнула, підкинула руки й ноги. Більше не пам'ятаю нічого. Рідна земля м'яко прийняла мою геройську фіґуру.

Що було далі, мені не відомо. Я відчув сильний біль у боці. Відкрив очі й побачив шматяний большевицькнй чобіт, що замахнувся ще раз до удару. В мій бік були звернені цівки яких п'ятнадцяти автоматів.

— Ну, вставай, чув?

Отже, сталося. Я встав поволі, знову мало не впав. Повели в село. При вході до стайні я дістав копняка в певне місце, пошпортався об щось на землі й простягнувся на глиняній долівці.

— Сервус, селепку! — почув знайомий голос.

Двері закрилися, стало темно.

— Хто тут? — спитав я, по військовому. Звикши до темноти, побачив ряд підкованих чобіт.

— Лавочко, це я, Юсько!

Я страшенно зрадів. Ми присіли разом.

— Ти скидай блюзу з левиком. Будемо вдавати німців.

Я зітхнув тяжко.

— Не можу.

— Чому? — спитав Юсько.

— Раз бо не вмію по-німецькому, два, це проти моїх життєвих засад.

Юсько закляв у мій бік, але відізвався приязно:

— Селепку, ідіоте! Твої життєві засади тут ні при чому, бо з життям ми тепер маємо мало спільного. А щодо німецької мови, то зле.

Він зновy почав клясти. Впродовж 10 хвилин. Він мовознавець, знав багато мов, але в цій хвилині був творчим: творив нові, теплі, рідні українські слова, які, однак, не надаються до друку.

Двері відкрилися, і солдат крикнув:

— Вихаді!

— Зірви левика, — зашепотів мовознавець, — удавай поляка, тобто фольксдойча.

Я не зняв. Нас поділили: німці осібно, ми осібно. Дивізійників повели до командира. Нас було п'ять, а охорони 20 красноармейців. Отже, було ясно: напливав крапля по краплі наш кінець.

Ми стали перед хатою. В ряді. З хати вийшли якісь командири. Один з них підійшов до нас. Інші приглядалися нам, як до якихось левів у зоологічному парку.

Я завжди в житті старався робити добре враження. То ж і тут, обсмикнув блюзку, поправив шапку й підтягнув штани.

Один з командирів підійшов до мене й визвірився:

— Ну?

Я не знав, що відповісти. Тому всміхнувся тільки й спитав:

— А що нового в світі?

Я справді, цікавився, що діється. На фронт уже віддавна не доходили ніякі вістки, тим більше не знав я, що діється по той бік світу.

Командир витріщив очі й відкрив рота:

— Ну, чого? — спитав я його, щоб допомогти немові. — Совєтський Союз ще існує?

— Атвєді!

Мене відвели й поставили під яблуню. Я глянув на галузку. Була непридатна. Затонка. А позатим повіяв вітер, клав по полях стигле збіжжя й тріпав листям дерев, як би нічого не діялося. Я зірвав яблуко й почав їсти. Бо що робити? Стало мені цілком ясно, що світ, як банька, а люди, як мухи. Подумав, що з таким, певне, смаком їв яблуко й Адам. А фіґовий листок у дійсності завдячуємо яблукові.

Випитали: хто, де й звідки, та записали. Опісля відвели в стайню.

— Щоб бодай один наш був між ними, — застогнав якийсь голос, — то, може, поміг би. А то самі москалі.

— З Вязьми — додав другий голос.