Щоденник національного героя Селепка Лавочки
- Автор: Тис-Крохмалюк Юрий
- Год: 1954
- Язык: украинский
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Щоденник національного героя Селепка Лавочки». Краткое содержание книги:
El diario del héroe nacional Selepko Lawoczka. Biblioteca de la revista Escoba №1. Editorial Julian Serediak. Buenos Aires, 1954.
Щоденник національного героя Селепка Лавочки. Бібліотека Мітли ч. 1. Видавництво Ю. Середяка. Буенос-Айрес, 1954.
Тираж 2.500 примірників. Обкладинка і рисунки в тексті артиста-маляра А. Климка.
Раптом щось засвистіло, застукотіло: фі-фі-бзенк, фі-цок, фі-фі-фію-ю-ча-ча. До ровів посипалася земля. Ми згорбилися. Трохи від несподіванки, а трохи від страху. Я знав, що це є. Нас обстрілюють з рушниць і скорострілів! Як це виглядає, читав перед війною в споминах "Червоної Калини". З визвольних змагань. Але щось інше читати, а щось інше чути це "фі-фі-ю-ють" над своєю головою.
Передали наказ: стріляти! Ось, туди. Мені випало на білу тоненьку смужку лісу. Я виставив голову. Нічого, все мертве. Але не було ради, трева стріляти, і при цьому наражати свою голову і лікоть на небезпеку.
Стрілянина тривала з дві годині.
Принесли обід. Один з носіїв поранений. Не міг довідатися — хто. Виходить, справа серйозна.
Мене призначили на передову стежу. Маємо розвідати, де ворог, а, може, й взяти його в полон. Пішли корчами, зігнені вчетверо. Коли пробігали кусник вільного поля, нас обстріляли. Це вже було гірше, бо свист куль безпосередньо над вояком робить страшне враження. Вскочили до лісу. Всі цілі й здорові.
Так! Свист куль у лісі і цокіт їх об дерева робить погане враження. Здається, що все те летить на тебе, а справді воно йде кудись горою. Деякі з нас зблідли. Як я виглядав, не знаю. Сотник Барицький щось значив на мапі. Я підійшов і спитав:
— Пане сотнику, чи я блідий?
Він глянув на мене.
— Ні, брудний!
Ходили ми з дві години. Я і всі інші підглядали з-за дерев большевицькі позиції, але я особисто нічого не бачив. Поле, як поле.
Як поверталися, один із селепків заверещав:
— Ойой, ойой!
Ми перелякалися. Селепко зблід, як стіна.
— Мене ранили — сказав. Глянув на рукав, захитався й впав на землю. Мабуть починав умирати.
Поручник Малецький підбіг до нього, зирнув на руку і заревів:
— Уставай! Шкіру здерло, а він уже вмирає.
Селепко підвівся. Рука була червона від крови. Я відвернувся. Вигляду крови не виношу.
— Це нічого, — сказав поручник, — це так званий шок пораненого. Більше страху, як небезпеки.
Селепко прийшов до себе, бо дістав цигарку. Пішов з нами, як би нічого й не було.
Очевидно, шок. Дрібниця! А все таки я був задоволений, що це не я мусів кричати. Шоків не люблю.
У рови вернулися без дальших пригод. До свистів куль уже звикли.
— Це все нічого, — сказав наш вістун, — мала проба, заправа. Ситуація нормальна, просто можна послати запрошення дівчатам на сотенні вечорниці!
Я почував себе добре, хоч муляв мені неспокій. Як почуваю добре, то почуваю зле, бо знаю, що потім буду почувати гірше.
По-полудні пішли знову в розвідку. Йшли цілком спокійно, як старі вояки. Мали тепер іти далеко вперед. Бо в повітрі щось висить, кажуть, хоч я оглянув добре небо і нічого не бачив.
До мене підійшов командир:
— Адреса родини!
Подав адресу мами.
— Твоє ім'я й прізвище! Потрібне для того, що коли з тобою щось станеться, треба сповістити рідню. Забули записати в книжці.
Це мені дивно. Нащо записувати ім'я, коли моя родина й так знає, як я називаюся.
Повернувся з розвідки без пригод. З'їли вечерю, смачно. Спали знову в ровах, але зле. Був рух, бігали, когось будили. О другій годині я мав стійку.
Погода псується. Нахмарило. Зірок не видно. У нас рух. Приходять і відходять зв язкові. Один з них сказав, що большевики зібрали проти нас цілі дивізії піхоти, дивізію панцерів, важку зброю й ескадри літаків. Сказав, що він зі штабу. Палієву донесли про сили большевиків наші повстанці. Десь цими днями має бути офензива червоних.
Поручник у рові, біля мене, телефонує й клене нечуваними словами. Нічого не чути в телефоні крім трісків.
Зправа і зліва гупають гармати. Без перерви блискає на небосхилі. Перед нами тихо й спокійно. Поручник кинув телефон і розглядає околицю. Так само нічого не бачить, як і я.
Гуде без перерви. Чути якісь голоси. Зправа від дороги — гуркіт авт.
Стрілянина з гармат і вибухи перенеслися ближче до нас, мабуть на цю дорогу. Стріляють також зі скорострілів.
— Що це? — питаю поручника.
— Пильнуй своєї справи — крикнув командир. — Ти на стійці, маєш свій відтинок, своїх десять метрів, а все інше для тебе не існує. Не вчили тебе цього?
— Вчили.
— Витріщай, отже, очі перед собою й мовчи! Я витріщав очі, аж почало мерехтіти перед ними. Нічого не бачив. Все таки я глипав туди, де була дорога. І я побачив, як темні постаті пхалися безладно в наш бік.
— Німці втікають! — пішло по ровах.
І вже вони були між нами.
— Kamerad! Iwan kommt! Iwan kommt!
Все замішалося, розгубилося. По нас почали стріляти. Всі бігли кудись убік і назад. Командир не має сполучення, кричить у телефон.
В суматосі ми вилізли з ровів. Командир кинув слухавку.
— На місця, на місця! — кричав, тримаючи револьвер у руці.
Раптом щось страшенно заревло. Осліпив мене блиск. Розрив! Дим!
Нас обстрілюють з важкої зброї. Гармати або ґранатомети. Ми поховалися по ровах, попадали на землю. Ніхто нічого не розумів.
Чути було голоси:
— Галло-галло! Галло! Третя сотня! Галло!
Це командир при апараті. І знову хвиля вояків:
— Zuruck! Iwan kommt!
— Назад, хлопці, назад!
Це якісь наші. Ми знову почали вилазити з ровів і бігти. Я вискочив теж і натрапив на якогось старшину.
— Псякрев! Стій, бо застрелю!
Це був сотник Бриґідер. Ухопив ручну машинову пістолю й пустив серію над нашими головами.
— Марш до ровів…….. сини!
Чиї сини ми були, я не дочув. Повскакували назад. Повскакували й ті, з чужої сотні, бо їх було найбільше.
— Ти згинеш тут, ти тут, ти там! — кричав Бриґідер, — але жодного кроку назад!
Нагло все затихло, тільки Бриґідер кричав далі:
— Зброю в руки! Це єдина можливість для вас, селепків, стати несмертельниками! Зброю в руки! Кинете її, коли всі кинемо! Марш на місця!
Я скочив на моє місце і витріщив очі, згідно з наказом, на передпілля. А насправді тепер, як усе заспокоїлося, я спаленів від сорому. Дурні німаки наробили паніки, а ми, ідіоти, за ними! Сором, сором!
Вислали двох направити лінію телефону. Вони поповзли, тримаючи кабель у руці. Таки недалеко знайшли перерваний дріт. Знайшли теж і його другий кінець.
Наказ до відвороту. Ідемо в порядку назад. Ми такі здеревілі, що навіть не звертаємо уваги на вогонь і рідкі вибухи. Сотня, яка влетіла до наших ровів, відділилася і пішла праворуч від нас.
Вранці ми пройшли краєм села, в якому стояли наші. На дорозі вовтузилися два вояки з кіньми. Я пізнав сотника Палієва і булавного Білика. Я привітався з Біликом, Паліїв не звернув на мене уваги.
— Відворот, відворот, — шепотів Паліїв, і мені здавалося, що в його очах були сльози злости.
Пішли далі, минули село. Я скинув шолом, щоб провітрити голову.
Здається, наше положення є положенням на лопатках.
Якби так навинулася куля! З голоду дослівно злітають s мене штани! Поснідати! Поснідати! А в наплечнику консерва! Залізна порція. Хто видумав ці муки? Я торкнув рукою наплечник. Є, на самому споді.
17 липня 1944.
Пишу ці рядки 23 липня, але даю правдиву дату, так, як воно було й як собі пригадую. Хто тоді рахував дні і ночі?
Ідемо. Куди — не знаємо. Страшенно змучений. Голодний. Лежать забиті. Це не робить враження. Увійшли в порожнє село. Збирається більше наших з усіх боків. Залишаємося, якісь німці йдуть далі. Хати порожні. Я зайшов до стодоли. В куті лежала розбита фіґура Сталіна. Спертий на неї плечима, лежав маляр Мирон Левицький. Рушницю поклав на коліна. Він з якоїсь іншої частини. Я не питав з якої, бо це вже не цікаво. Взагалі, все перемішалося. Левицький постукав пальцем по чолі Сталіна:
— Дуже добрий гіпс. Раджу тобі, забери собі кусник. Буде чим пломбувати зуби в Новій Европі!