Щоденник національного героя Селепка Лавочки

— Геть! Геть мені з очей!

14 липня 1944.

З усього виходить, що нас чекає "могила". Большевики натискають на наші перші лінії. І в час цієї поважної хвилини, поручник Підгайний Богдан, той, що його знають yсі дівчата, напав на мене за те, що я не голився. Має щастя, що любить нас, селепків, а ми його. Про нього можна сказати, що народився молодо, опісля підростав, за політику сидів перед війною в "Бриґідках" у Львові і ще десь на заході, дуже довго. Як вибухла війна, почав воювати з большевиками і дівчатами, аж вилисів. Тоді прийшов до нашої Дивізії. Він є добрим кодандиром. Я вже згадував, що його називаємо чомусь Семака.

А все ж таки висварив мене.

— Ти, — каже, — що? Бороду запускаєш? Боїшся, що перестудиш собі горло?

— Я завжди голюсь, — відповідаю, — і ще не чув ніколи, пане поручнику, щоб хто захворів через це.

— Через що? — спитав поручник.

Я мав засаду, що найбільша мудрість — це вміти прикидатися дурнем. Але щодо нашого Підгайного, це було зайве. До речі, я не був єдиний, що обстоював бородачів. В нашій Дивізії сотник Базилевич мав таки справжню бороду. Я змовчав і стояв струнко.

Поручник глянув на годинник.

— За півгодини зголосишся до мене поголений і вмитий. Не хочу, щоб мої селепки носили фізіологічні докази своєї чоловічої статі ще й на лиці.

Я пішов голитися, бо мені стало прикро і я відчував справді духовий біль. Я мало не відвернувся сам від себе з сорому. Але до поручника вже нe встиг піти. Мене повідомили, що один сотник з нашого куреня мене кудись посилає. Коли я до нього зголосився, він дуже лютував і кричав, бо не міг зв'язатися з якоюсь сотнею. Я мав, отже, піти туди, хоч сотня змінила місце свого розташування.

Я рушив у дорогу. Маршуючи собі, встиг погладити якусь дівчину, за що дістав три яйця. Випив їх на ходу. Під лісом знайшов сотню. Це був уже інший курінь. Командир стояв біля куща і задумано розтирав між пальцями листки та нюхав їх. Я сказав:

— Пане сотнику, голошу слухніяно, що мій сотник звертається до вас з дружнім привітом і дозволяє собі запитати вас, чи не були б ви такі ласкаві сказати йому, чому ви щодня міняєте місце постою?

Сотник навіть не глянув на мене, спитав тільки з якої я частини і сказав:

— Не валяй дурака, кажи так, як казав тобі сотник.

Я відповів:

— Пан сотник сказав: "Біжи, селепку, до сотника, того, що стояв учора в Хильчичах, і довідайся, чому той старий дурень ходить по селах, як когут по смітнику".

Коли я повернувся, відрапортував моєму сотникові:

— Пане сотнику, голошу слухняно, що пан сотник сказав, що воєнно-стратегічна ситуація вимагає від нього маневрового руху з неокресленим напрямком.

Сотник простягнув руку до пляшки, що стояла на столі, немов би хотів кинути нею в мене. Але я мав такий смиренний вигляд, що він заспокоївся.

— Лавочко! Селепку! — промовив, наче б говорив до мого розуму, — кажи дослівно так, як сказав сотник.

— Голошу слухняно, сказав так: "Скажи тому лисому ослові, що як він не бачить лятрини, яка на нас гряде, то хай далі гниє у своєму селі!"

Пляшка полетіла через кімнату, але розбилася об стіну, бо я сподіваючись "лятрини", відхилився тактично на заздалегідь приготовану позицію.

А увечері почалося справді те, про що говорив сотник з сусіднього куреня. Ми вже мали лягати. І звичайно так є, що як собі постелиш, то зараз є звірка!

Зчинився крик: "Алярм! Сполох! Споло-о-ох!"

15 липня 1944.

Уже нема сумніву. Перевірили стріливо, ручні ґранати. Йдемо на фронт. Що там нас чекає?

Чути стріли. Машинові кріси. Десь спереду, з-за перелісків: та-та-та-та-та-та-та![3] Йдемо змінити сотню фізілієрів, що вже тиждень стоїть у боях.

Сотня йде роями, в роях селепки гусаком. Один за одним. Рушниці, наладовані, в руках. Підходимо до ліска. Ранок в сірій мряці. Дивимося з-під шоломів на себе. Час від часу. Серце б'ється. Дурне! Нема ще чого!

Біля дерева стоїть стрілець.

— Зміна? — спитав. — Дуже приємно. Нарешті! Тихо входимо в рови. Лісок збоку, перед нами поле і корчі. Це третя лінія. Вояки забирають мовчки свої лахи й зброю і тихо відходять назад. Стаємо на їхні місця. Поручник Малецький проходить ровом:

— Хлопці, ви перший раз на фронті. Тримайтеся! Кухня приїде вчасно.

Біля полудня. Десь близько рокочуть скоростріли. Нема що робити. Зголоднів. А як кухня не приїде? В наплечнику маємо консерви. Це залізна порція, її не можна з'їсти без наказу. Теж придумали спокусу!

Кухня приїхала точно. Стала десь далеко, позаду. Носії принесли обід. Смачний.

Проходив біля нас якийсь зв'язковий селепко. Сказав, що в першій лінії стоїть тридцятий полк. Учора в наступі ранили поручника Підгайного в ногу. Хлопці мусіли завернути і не могли його взяти з собою. Пролежав під корчем до вечора. Ввечері зголосилися добровільно, підповзли до Підгайного, що лежав між нашою й ворожою лінією, і потягли його до наших становиш. Козаки, не селепки! Нині Підгайний відходить у шпиталь.

"Киньмо, хлопці, дівчину кохати…" Думаю, що в цих словах немає сенсу. З нас ще ніхто не збирається вмирати.

16 липня 1944.

Спали в ровах. Хто стоячи, хто сидячи. Не можна сказати, щоб це було вигідно. Десь уночі нас побудили. Ми пішли вперед. Знову, як духи, тихо змінили якусь частину. Ледве розвидніло, як почалася стрілянина. Наша сотня стріляла теж. Найближче стріляв Юсько з машинового важкого кріса. Йому подали ціль, хоч, як він казав, там нічого і живого не бачив.