Щоденник національного героя Селепка Лавочки
- Автор: Тис-Крохмалюк Юрий
- Год: 1954
- Язык: украинский
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Щоденник національного героя Селепка Лавочки». Краткое содержание книги:
El diario del héroe nacional Selepko Lawoczka. Biblioteca de la revista Escoba №1. Editorial Julian Serediak. Buenos Aires, 1954.
Щоденник національного героя Селепка Лавочки. Бібліотека Мітли ч. 1. Видавництво Ю. Середяка. Буенос-Айрес, 1954.
Тираж 2.500 примірників. Обкладинка і рисунки в тексті артиста-маляра А. Климка.
12 листопаду 1943.
Тихо, поволі холодніє. Кажуть, що нас перекинуть до Італії. Це було б добре. Там якраз тепло, бо клімат починається в грудні. В Італії росте багато цитранчів і помарин. Сьогодні покарали одного стрільця за те, що наслідував голос поручника Струтинського й при цьому рохкав, як свиня.
15 листопаду 1943.
Вже маю досить бараків і інструкторів. Світ є божевільний! (Кожний так думає, але себе вважає виїмком). Маю досить порядків, вправ, чистоти. Мусиш те, мусиш друге. Щастя, що вояк не мусить нічого мусіти поза військом.
20 листопаду 1943.
Треба вчитися! Ми прийшли до війська не щоб тільки прийти, але щоб до чогось прийти!
26 листопаду 1943.
Болить зуб. Іду до нашого дентиста д-ра Никифорука. Кажуть, що добрий. Легко вириває зуби й легко вставляє нові. Полковникам з УНР. Вставленими зубами можна навіть їсти.
До дентиста я йшов з рахунковим булавним Рудзьом Мартинюком.
Ішов також холодний дощ. Я сказав до Рудзя:
— Таке то життя! Не було б дощу, не було б генералів!
Він глянув на мене, щось подумав і спитав:
— Ти по званню філософ?
— Ні! — відповів я скромно.
Видно, сказав щось дуже розумне.
5 грудня 1943.
Трапилося мені щось таке, чого ще не бувало в мойому житті: я скінчив двадцять років!
7 грудня 1943.
Мене хочуть зробити кінним зв'язковим. Я погодився, хоч на коні ніколи не сидів.
12 грудня 1943.
Справа пішла скоро. Я дістався до другого швадрону.
Командир Силенко поглянув на мене, телефоном повідомив командира першого швадрону Долинського і наказав зібратися всім старшинам. Усі були дуже веселі. Коли зібралися, я пізнав поручника Особу, д-ра Левицького, Ромка Височанського й графа фон Нікітина. Цей навіть заклав монокля, щоб до мене приглянутись. Прийшли також кінський лікар Сясько Яворський, Рудич з бородою і Припхан з борідкою (Скільки їх є, бородатих!). Прибіг ще Юсько Ткачук, але пішов собі, коли побачив, що тут нема ні одної дівчини.
Сотник Силенко щось сказав до графа фон Нікітина, граф свиснув у пальці на Коморовського Андрійка, Коморовський махнув рукою, і за хвилину привели коня. Така кінська організація в швадроні мені просто заімпонувала.
Граф Нікітин спитав мене:
— Ти їздиш?
— Ні!
Граф скривився й відвернувся від мене, щоб таким чином виявити свою повну зневагу до моєї особи.
— Але я скоро вчуся — почав я, щоб розвіяти перше погане враження. А оскільки ніхто не реаґував на мої слова, я звернувся до поручника Особи:
— Я всюди маю успіх! Коли я почав жити, то не мав нічого, крім моєї інтеліґенції!
— А, диви! — здивувався поручник, — як то люди з нічого доходять до нічого.
— Сідай! — крикнув нагло граф.
Я перекинув ногу через коня з таким розмахом, що мало не впав на другий бік. Через те я нагло вхопився за гриву, але враз полетів через кінську голову і впав на землю. Що сталося — я не міг собі з'ясувати. Щоб не було скандалу, я зірвався і вхопив коня за шию. Кінь перелякався моєї енерґії і вкусив мене за ногу. Я наробив крику, але справи не кинув. Скочив на коня і таки зловив його за шию. В цю хвилю кінь став, як свічка, а я зсовгнувся по шиї й животу аж до хвоста. Не маючи нічого під руками, я вхопився за хвіст. Кінь ірвонув уперед. Я тримався хвоста й думав, як дістатися ці два дурні метри до сідла. Не скінчив думати. Одержав копитом і знепритомнів.
Після мені оповідали, що настрій в обох швадронах був гомеричний. Треба спитати когось, що це значить.
16 грудня 1943.
Потовчений, лежу в шпиталі, їм і думаю. У війську є краще впитися, як думати, тим більше, що нагоди до алькогольного змочення власного нутра рідко коли бракує.
23 грудня 1943.
Трохи нудно лежати. Сьогодні встав і пішов до сотні. До кінного зв'язку взяли когось іншого. З села.
2 січня 1944.
Новий рік у війську без значення. Випав на понеділок.
Злий знак. Але добре, що не випав на тринадцяте! Мене призначили їхати у Францію. Маю помагати в усьому начальникові всіх дивізійних духівників, о. д-рові Василеві Лабі. Це цікава зміна.
3 січня 1944.
Їдемо в поїзді. Отець доктор у цивілю, я в однострою. Розмовляємо й куримо. Накурили цілий переділ. Я відкурювався цигарками отця доктора за цілий мій військовий час.
Сіла якась німкеня. Покрутила носом, але нічого не могла сказати. Переділ був для курців. Врешті заскреготіла:
— Цигарка, мої панове, має стільки нікотини, що може вбити коня!
— Нонсенс, — кажу я, — коні, прошу пані, не курять.
Вона замовкла. Певне, подумала, що я з кінноти. За хвилину почала говорити про війну.
— Ви знаєте, скільки людей гине на війні?
— Не знаю, — відповів я скромно.
— Отож, статистика доводить, що за кожним разом, як ви дихнете, вмирає один вояк.
— Це страшне, — кажу, — але що з того? Чи, може, маю перестати дихати?
До самого кордону німкеня вже не говорила.
4 січня 1944.
Ми у Франції. Людей не видно. Роботи на полі не видно. А вночі то вже цілком не було видно, їхали до Люрду і По, де були наші частини на вишколі.
5 січня 1944.
Оглянули Париж. Тут жив Наполеон, що назвав письменницю мадам де Сталь — заразою Парижа. Хай би я так назвав яку з наших заразою, приміром, Стрия. Але я не Наполеон, а Париж не Стрий!
На якомусь бульварі напав на отця доктора якийсь тип. Кричав ала-ла, ала-ла, обіймав і намагався цілувати. Виявилося, що це був перс. Він узяв нашого шефа від духівників за перса. Обидва мали на голові кримські шапки.
6 січня 1944.
Приїхали до наших хлопців. Я звільнився, бо став непотрібний отцеві докторові. Пішов між наших, а з ними до дівчат. Була одна, з якою я заприязнився. Вона не вміла по-українському, а я по-французькому. Порозумілися руками. Ціле пополудне провів гарно. Умовився бути й на другий день!
Мало не спізнився на збірку. Опісля був Святий Вечір. Стіни буди прибрані Шевченками, бо інших образів не було. Шевченки прикрашені пальмовим гіллям. Перший раз бачив пальму. Наші хлопці казали, що пальм не зносять, вони їх доводять до шевської пасії. Тужать за смерекою й нарікають, чому ми її не привезли. Були промови. Та, що її говорив отець доктор, витиснула мені з очей сльози! Я витер їх рукавом, щоб не казали, що я мамин син. Опісля пішло весело. Кожен з нас дістав пляшку вина, ковбасу, хліб і одну консерву на двох.
Всі їли, галасували, згадували рідний дім. Бо щасливим є той, хто, не маючи щастя під рукою (дівчина з трибуни), може бути щасливим! Отець доктор спитав мене:
— Як смакує?
— Дякую, — відповів я, — можна звикнути!
Але це запитання дало мені нагоду подумати: чи завжди так їли вояки? І я спитав про це отця доктора.
І отець-майор від нашої Дивізії добродушно попив вина (ковбасу й консерви ми вже з'їли) і розповів:
За добрих біблійних часів вояки їли хліб, оливки і пили вино. В наших княжих часах, що їли — не знаю, але появилося пиво. Козаки їли вже вуджене м'ясо. Коли йшли в похід, клали м'ясо на коня, сідали й їхали. Воно так вудилося. А пили вже різні горілки, дуже добрі. Картоплі, які привіз з Америки Колюмб, не їли. Опісля хтось видумав ковбасу. В той час появився також оселедець до горілки.
Оселедці тріпали об халяву, це належало до доброго тону наших славних предків.
— А як хто не мав чобіт?
— То не їв оселедця. За Мазепи, після горілки пили каву. Люди стали тоді нервові. Через те поширилися москалі.
— А тепер?
— А тепер символом вояка є консерва. Коли не стає консерв, маємо їсти вітаміни, тобто всіляку хопту, траву й кропиву.
— А пити?
— Не знаю. Не п'ю. Шкодить шлункові.