І. ЧАСТИНА
ЗГОЛОШУЮСЬ ДОБРОВІЛЬНО ДО ДИВІЗІЇ. НЕВДАЛІ ІНТЕРВЕНЦІЇ. ТАКИ ВЗЯЛИ! ДИВІЗІЙНА ПАРАДА. ДІВЧИНА З ТРИБУНИ. ВІД'ЇЖДЖАЄМО! ПРИЇХАЛИ! ПЕРШІ УСПІХИ І ПЕРШІ ПРИКРОСТІ. П'ЯТЬ ХВИЛИН ДЖУРОЮ. ПРИЇХАЛИ ЖІНКИ. МОЇ ЗОЛОТІ ДУМКИ. ХТО Я? ХОЧУ HA ПІДСТАРШИНСЬКИЙ КУРС. Я КІННИЙ ЗВ'ЯЗКОВИЙ. У ФРАНЦІЇ. Я ВИВІТРІВ!
2 липня 1943.
Їхав трамваєм і віз сахарину. Німецькі шуцмани зробили лапанку. Зловили й мене. При мені знайшли товар і його, звичайно, сконфіскували, а мене відвели на Городецьку. Там забрали документи й відпровадили за дроти табору. Я мав їхати на роботу до Німеччини.
Питали: Яку роботу знаю?
Я відповів: Усіляку. Можу бути інженером, директором, маґістром.
Призначили мене доглядати свиней у якомусь пруському селі.
3 липня 1943.
Спав добре й спокійно цілу ніч. Ранком заявив, що зголошуюсь до Української Дивізії. Зараз же випустили. Я пішов до Військової Управи. Показав посвідку зголошення.
— А папери у вас є?
— Нема. Маю лише свою фотографію, прошу!
Директор Навроцький глянув на фото й на мене.
— Цей самий, в порядку. Прийнятий.
Опісля я підійшов до якогось чоловіка з приємним обличчям.
Чи не могли б мене звільнити, або виреклямувати… Я віддячуся…
Мабуть не потрапив на відповідного референта, або немав потрібного імпонуючого вигляду. Викинули за двері. Тільки секретар Жарський сумовито подивився мені вслід.
5 липня 1943.
Перестудився, бо був у Мелянії, а ранком вийшов просто з тепла на вулицю. Пішов до лікаря. Стрінув Юська. Він іде до Дивізії, теж добровільно. Мало не розцілував мене на вулиці, коли довідався, що й я зголосився. Сказав поважним голосом: "Разом будемо проливати кров!"
Після цих патріотичних слів я пішов до уряду доповнень. До карти покликання причепив з-під споду сто марок. Референт був у відпустці, не вдалося. Сто марок подарував Мелянії. Юсько спровадився до мене, віднині ділимо нашу долю спільно.
6 липня 1943.
Вночі снився мені страшний сон. Мене ловили большевики. Я біг, біг, врешті знайшов у кишені пістолю й вистрілив. Страшний гуркіт збудив мене. Напіврозбуджений, я чув ще запах пороху. Цікаво, що коли я розповів цей сон Юськові, він запевняв мене; що й сам чув постріл. Референт ще далі у відпустці.
8 липня 1943.
Сьогодні прощалися з нами на Личакові, у "Луговій" домівці. Говорило багато людей. Говорив якийсь старий професор, що був при Усусусах. Казав, що ми навчимося, як смакує на фронті сухий хліб, коли його нема, та що Усусуси ще в чотирнадцятому році були горді з того, що є попередниками Дивізії. Пані редакторка Струтинська не плакала, бо має тверду вдачу, але порадила нам, щоб ми, коли будемо в ситуації "або-або", вибирали одне "або". При кінці сказала піднесеним голосом, що княгиня Ольга має жити відтепер у наших наплечниках.
Якось так випало, що говорити мусів я, бо інші ще не вміли поводитися в порядному товаристві. І я сказав, що заткнемо історії рота п'ятнадцятьма тисячами молодих і старих вояків, та що коли навіть хвилі світової катастрофи стануть перед нами на денний порядок, я особисто проллю з приємністю останню краплину своєї патріотичної крови. Я буду постійно пам'ятати про те, щоб вибрати "або", коли прийде "або-або", а в разі геройської смерти, маю бажання, щоб мене поховали на коханому Личакові, бо тут завжди таке свіже повітря. За ці слова публіка нагородила мене оплесками.
9 липня 1943.
Вечеряв у Мелянії.
10 липня 1943.
Снідав у Мелянії. Трохи мені шкода, що мушу її покидати, але я сподіваюся, що зуб часу висушить її сльози і з часом навіть ця рана поросте зеленою травою. Я вирішив писати воєнний щоденник. Я завжди хотів писати багато, бо люблю мистецтво. Але Мелянія не давала. Тепер буду мати змогу пером заспокоювати свої пристрасті.
12 липня 1943.
Ставав перед лікарською комісією. Наказали роздягнутися, донага. Кожний з нас стояв соромливо, із скромно зложеними руками. Коли ввійшли до лікарської кімнати, на нас зацікавлено, як коти на мишу, поглянули якісь військові і лікарі в білих і халатах. Мене записали й поставили під патик подібний до шибениці. Згори впала нагло на мою геройську голову тверда дошка, аж я здригнувся.
— Стій просто! — сказав хтось за мною.
— Один шістдесят п'ять — крикнув знову той хтось і написав мені це число хемічним олівцем на грудях.
Опісля я пройшов перед столом. Кожний з тих, хто сиділи, дивився коротко на мене і щось записував. А останній крикнув: здібний! — і прибив печатку. Раз на мої груди, а другий раз на папір.
Отже, таки взяли. Як я виходив, то побачив довгий ряд добровольців, і всі дивилися на мене. Я надув груди як личить героєві, і гордо оглянув цивілів.
— Не дуйся! — крикнув якийсь вояк із срібними нашивками, — за тиждень побачиш, що ти є ніщо. Зеро, нуль, ще менш, як ніщо!
