Скарб Солоного лиману

— Є! — вихопив з кишені свій записничок Ірвик.

— Тоді запиши, про що хвостата белькоче, — порадив дядько Карпо.

Я схилився до Ірвика. Він записував: «Ка-р-р-р-ась, к-а-р-р-а-сь, лин-лин, р-а-ак, чер-р-в´-я-к, їм-їм-їм…»

— Ну, як? Чуете, як вихваляється: мовляв, їм карасів, линів, раків? А насправді, крім нікчемної комашні, нічого не ковтає.

Отак ми познайомилися з очеретянкою-татарницею.

Галасуха все ж помітила нас, сердито «чокнула» й пірнула в очерети, мов у воду, а комишинка, на якій вона сиділа, випросталась, давши нам дорогу…

Ми ще довго просувалися кривулястим рівчаком поміж суцільних очеретяних стінок, яким, здавалося, кінця й краю не буде. Та ось нарешті очерети розсунулися, і перед нами відкрилося кругле синє озерце…

Дядько Карпо заштовхав човен в очерети, але нас уже помітили: хтось зовсім поруч тривожно заквилитав: «Ой-ой-ой-о-о-й».

Ми з Ірвиком аж заклякли.

— Усе гаразд, хлопці, — заспокоїв нас єгер, — але ви повинні запам´ятати, що тут, — він широко обвів рукою навколо, — часто-густо не хворіють і не вмирають своєю смертю, бо жорстокі тутешні закони. Того, хто ослабне, знищать або з´їдять. А це подала голос мала болотна курочка-ойкотуха. Вона живе тут зі своїми діточками…

Раптом з очерету випливла сіра качка, а слідом за нею семеро рухливих жовтеньких грудочок — каченят. Вони поспішали за матусею. Через якийсь час качина родина була вже на середині озера. Аж тут качка зупинилася і сторожко підвела голову, а тоді владно кахнула і стрімко кинулась назад до очеретів. За нею захапалися перелякані пуховики, та не всі. Один малюк на материн наказ — «тікай» — не звернув ніякої уваги: прямував собі далі. Коли де не візьмися над ним повис рудий кігтистий птах. Не встиг непослух і пискнути, як опинився в пазурах хижака.

— Стріляйте, шуліка! — зойкнув Ірвик.

Але дядько до рушниці й не доторкнувся, лише сумним поглядом провів хижака, який незабаром щез за очеретами.

— То не шуліка, а болотяний лунь. Я його добре знаю, кубло його тут, недалеко, — відказав дядько Карпо. — Отак, хлопці, — всіх непослухів у очеретяному царстві чекає подібна доля… — додав він.

— Чому не пальнули по злодіяці? — допитувалися ми.

— Ех, діти, діти!.. Та якби не було отих хижаків, мабуть, не було б ані качок, ані вертлявих дзьобачів-куликів та очеретянок, — роздумливо відповів єгер. — Спитаєте «чому»? Бо вони б поступово загинули всі. От вам у школі за різні провини ставлять двійки та ще до директора викликають, а отут, на озері, свій порядок. Пухнастики жовтороті за непослух розплачуються своїм життям. Інакше не може й бути! — на хвильку дяцько Карпо замовк, а згодом продовжив: — Крилаті батьки з першої хвилини життя привчають своїх діточок до порядку. Спитаєте, для чого? Бо через якихось три-чотири місяці пуховички будуть уже дорослими качками і, як кажуть мисливці, «стануть на крило», об´єднаються у великі зграї і рушать у вирій. Тим зграям доведеться летіти через моря і гори, великі міста й ліси. І скрізь на них чигатиме небезпека: жорстокі шторми, зливи, громовиця. На птахів кидатимуться могутні орли та ще й дичкодери з рушницями. Уявіть собі, хлоп´ята, що то буде, коли у зграї не буде злагоди, коли кожен летітиме, куди захоче — так, як оте каченятко, якого проковтнув хижак. Звісно, вже за кілька днів подорожі тих качок не стане. А вони ж щовесни знову повертаються до рідних озер! От що за штукенція ота дисципліна! Вона потрібна і людям, ой як потрібна, — дядько Карпо знову замовк і кинув погляд на озеро: дивіться, мовляв.