Скарб Солоного лиману

У супроводі псюри ми підійшли до будиночка. Назустріч нам вийшов вусатий дядько. Біля його ніг метушилася качка. Вона раз у раз привітно кланялася нам й улесливо кахкотіла.

— Не плутайся, Тасько, під ногами. Геть звідси! — цикнув на качку дядько і, оглянувши нас з голови до ніг, крижаним голосом спитав:

— Звідки ви? Що поробляли на озері? Качині кубельця руйнували? Відповідайте мені!

Псюра, наш конвоїр, сидів поряд із дядьком і, роззявивши пащу, відверто сміявся з нас, як із дурнів… Отака тварюка!

— Ми отако ходили… — почав був я.

— Знаю, що не літали, — відповів дядько, і тієї миті я згадав про листа, якого дав мені Іван Дем´янович.

— Чи ви, бува, не дядько Карпо? — спитав я вусаня.

— Припустимо, що він. А що далі?

— А я вам листа приніс.

— Ач, які поштарі! — невдоволено буркнув він, але листа взяв і заходився читати.

Нам було невідомо, про що писав у тому листі наш учитель. Стоїмо, чекаємо, коли чуємо:

— Гей, Катре, — а йди-но сюди! Зустрічай дорогих гостей, чаєняток. — Ми і незчулись, як опинилися в могутніх дядькових обіймах.

По якійсь хвилині ми сиділи за столом у світлій єгеревій кімнаті, стіни якої були обліплені малюнками птахів і географічними картами. Тітка Катря, сухорлява синьоока жінка, пригощала нас молоком та пампушками.

— Хай вас, діти, не дивують оці картинки, — показав єгер на стіни. — Багато вже років студенти відбувають у мене практику, вивчають природу, вони їх і поначіплювали. І вашого вчителя Дем´яновича знаємо з тієї пори, коли він ще студентом ходив. Це наш найліпший приятель. А вас, хлопчаки, сама доля послала.

— Не доля послала, а псюра привів, — уточнила тітка Катря.

— Молодчина, Шалапут, постарався, — посміхнувся єгер. — Не майте на нього серця, хлопчаки, — звернувся він до нас, — служба така в нього — ловити бузувірів, котрі рогатками птахів калічать та їхні кубельця руйнують. А так пес у мене смирний, мов кошенятко, нікого дурно не зачепить.

Шалапут лежав на порозі й раз у раз поглядав добрими очима, наче то не він щойно ошкірявся на нас.

— Дядьку Карпе, а хто отак вашого Шалапута поцяцькував? — спитав Ірвик.

— Оцього, хлопчики, не знаю, не відаю, — на обличчі єгера блукала посмішка. — Може, це трапилося в Туреччині, може, в Румунії, або, диви, і на Канарських островах.

Ми навіть кухлики з молоком повідсовували — цікаво було, до чого дядько веде.

— Е, це вже безлад, хлопці, — гримнув на нас єгер, — наказую розправлятися з пампушками, як належить мандрівникам, а я тим часом розповідатиму. Згода?

Ми, звичайно, погодилися.

— Трапилося це більше трьох років тому. Добре пам´ятаю, пізньої осені, — неквапно почав дядько Карпо. — Якось серед ночі на морі знялася скаженюча буря. Три дні шаленів вітрюган, і такий, що навіть непокірні вітрам очерети стелилися по землі, мов ковила… Після шторму пішов я на берег моря подивитися, що він там накоїв. Скажу вам, частенько після штормів доводилося мені на пляжі знаходити різні цікаві речі — величезні африканські горіхи, щогли сейнерів якихся далеких країн або ще щось. І це не дивно. Тому що наше море — то ж одна із заток Атлантичного океану. А того разу я побачив човна. Хвиля шпурнула його з такою силою, що він опинився далеко на пляжі. У човні знайшов рештки шкіряних рибальських чобіт, які хтось обгриз так, що від них лишились тільки підошви та підбори, а згодом побачив і того, хто це зробив, — псюру. Він заліз у кормовий закутень і там затих. Витяг я тварину на пляж і здивувався — ну й барвистий! А коли приготувався закопати бідолагу, помітив раптом, що він відкрив очі. Лелечко! Живий! Приніс я його додому, і за тиждень він уже бігав. Правду кажучи, я теж спочатку гадав, що пес-морячок побував десь на складі, де зберігалися фарби… Якось ми з Катрею вирішили обмити його. Він зовсім не пручався, звісно — моряк. Після ванни його плями начебто поблякли, та коли пес висох, вони стали ще яскравішими. «От шалапут!» — вигукнула тоді дружина. З того часу Шалапутом його й величаємо… А звідки прибув він до нас, так і не дізналися, бо на човні не було жодного напису. З перших днів зрозумів я, що врятував хорошу, кмітливу тварину, вірного свого помічника.