Скарб Солоного лиману

Шалапут неначе розумів, що йдеться про нього. Він звівся на ноги й тричі урочисто гавкнув.

— Дуже недолюблює гавкун ворогів озера, — продовжував оповідати єгер, — єнотів, ворон та ще хлопчаків, котрі нишпорять по очеретах. Сірих ворон та єнотів пес розганяє, а от дітлахів, навпаки, приводить до мене на розмову, — дядько Карпо хитро посміхнувся. — Ви, хлопці, тепер знаєте, як він це робить?

— Ага, знаємо, — поспіхом відповіли ми, а Шалапут ще раз гавкнув.

— А тепер розповім вам найголовніше, — вів далі єгер. — Кожного року отакої літньої пори наш берег відвідує скажений західний вітровисько — пунент. Серед ночі кидається він на затоку, мов розлютований вепр-сікач.

Найбільше страждає від нього молодь риби. Пунент зганяє рибчинок на мілини, часто-густо відокремлює ті мілини од моря піщаними пересипами. Рибки потрапляють у пастки-калюжі. Отамечки їх і хапають ворони. Найчастіше гине камачка — молодь найціннішої морської риби кефалі. Запам´ятайте, хлопчики: коли ворони скупчуються на березі, як сьогодні, чекай пунента. Цієї ночі вітруган уже подавав голос. Крилаті дичкодери чекають поживу. Ми повинні допомогти камачкам! — схвильовано закінчив дядько Карпо.

— Аякже! — підхопили ми.

— Тепер зрозуміли, чому я так вам зрадів? — уже сміявся єгер. — Будете рятувати мальків?

— Будемо, — охоче погодилися ми, і в цю мить я намацав у кишені рибчину, яку знайшов на березі в калюжі.

— Камачка? — показав рибку єгерю.

— Вона.

— Житиме у Солоному лимані?