Скарб Солоного лиману
- Автор: Огульчанский Алексей Яковлевич
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Грані-Т
- ISBN: 978-966-465-373-9
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Скарб Солоного лиману». Краткое содержание книги:
На ці та ще на безліч питань відповів чудовий український письменник Олексій Якович Огульчанський. Відповів так, що його пригодницькими повістями зачитувалося не одне покоління українських дітлахів. Адже кожен рядок, написаний цим письменником, дихає любов´ю до рідної землі та непідробним захопленням скарбами, які вона щедро відкривала йому.
Видання підготовлене до сторіччя від дня народження Олексія Огульчанського.
— Хто це?
— Звірок — норка, яка у цій норі живе, а качка — галагазка, — відповів єгер.
— Ну й боягузка ота норка! Якоїсь качки злякалася! — почав було Ірвик.
— Навіщо ти так? — заперечив дядько Карпо. — На все тут є свій резон. Качка ота діток своїх виводить у норах хижих тварин. Туди до неї ніхто не поткнеться — ні тхір, ані куниця. Бояться. А чому так — цього не знає ніхто. Як мовиться, це велика таємниця, і не лише нашої очеретяної республіки…
Ми ще довго кружляли по озеру, а коли верталися до рівчака, раптом почули, що неподалік в очеретах знявся переполох. Якийсь птах злякано свиснув, інший обурено задеркотів, і у повітря шугнули чирята. По хвилі з очеретів вихопився Шалапут. Він шубовснув у воду і поплив до нас. Ми допомогли кудлаю видертися у човен. Пес збуджено гарчав і тер лапою подряпаного носа.
— Налякав яйцеїдів? Ну, лягай, відпочинь. І замовкни! — наказав єгер своєму строкатому другу.
Шалапут улігся серед човна і, прикривши передніми лапами конопату морду, втишився.
— Чи ти ба! У нашої Таськи гості, — вигукнув єгер, коли ми підпливли до берега. Авжеж — на березі стояла Таська, а біля неї — кілька доволі дивних качок із гострими, як щвайка, хвостами.
— Не будемо заважати родичам, хай собі покахкотять, — тихо мовив єгер.
— Хіба ж то родичі? — здивувалися ми.
— Родичі, родичі. Ось відпочинемо трохи, і я вам про них розповім.
Моя Таська не звичайна свійська пташина, — розповідав згодом єгер, — а дикунка-крикуха, перша помічниця мисливців. На полюванні вона скликає до свого господаря-мисливця дичину. Молоді крикухи завжди намагаються при нагоді втекти від свого господаря, а в очеретах швидко дичавіють. І ось по весні два роки тому шмигонула в очерети й моя Таська. Я вже було попрощався з нею, а одного літнього ранку Таська несподівано повернулася, та не сама — за нею пришкандибало трійко каченяток. Але то ще не було диво. Пізніше з отих пуховичків виросли не крижаки, а качки-швайкохвостки. Ото вже була справжнісінька чудасія. Звідки вони? Адже всім відомо — швайкохвостки — качки північні, у нас вони бувають лише на весняних та осінніх перельотах. Виходить, якось весною качка-швайкохвостка чомусь не вернулася на північ, а змостила гніздо у наших очеретах, нанесла яєчок, а сама загинула. Чуже кубло надибала Таська і зробила те, що повинна була зробити справжня мати: сіла на яєчка і вивела каченяток. Минуло вже чимало часу, а Тасьчині вихованці, як бачите, не забувають свою названу маму. Тепер вони та їхні нащадки вже не літають на північ, а гніздяться у нашій республіці.
— Е-ге-й! Д-е-е ви т-а-а-мечки! Карп-е-е! Хло-о-о-п-ці! Борщ стигне! — лунало з єгерського двору.
Ми не примусили тітку Катрю більше кричати, поспішили до берега…
Берег урятованого осетра
Усю ніч скаженів пунент. Коли на сході ледь-ледь зарожевіла вузенька смужечка світанку, ми були на березі моря. Простували вздовж берега. Хоча вітер на той час ущух, хвилі продовжували довбушити берег так, що аж земля під ногами двигтіла. Несли з собою лопати і харч на весь день.
— Оце, чаєнятка, йдемо ми не так рятувати камачку — кефальку, — як воювати з хапугами-дзьобачами, — говорив дядько Карпо. — З камачками нічого б не трапилося, прожили б у калюжах та баюрах і день, і два, але за цей час їх усіх до одної поковтають ворони. Оту пташину-розбишаку іноді плутають з граками. Різні вони, ой які неоднакові. Грак-трудяга з ранку до вечора в степу за плугами та боронами бігає і ковтає різних шкідливих комах та черв´яків. А сірих ворон у степу не побачиш. Вони крутяться то біля птахоферм, щоб при нагоді хапонути курчатко чи яєчко, то навколо ставка ширяють, де гусятка та качатка плавають. І біля моря від них спокою немає, — бідкався єгер. — Та не тільки ці крилаті дичкодери, — почав був він, але закінчити не встиг, бо перед нами заблищали калюжі, що буквально рябіли камачкою. Над ними метушилися ворони. Нам стало не до розмов…
— Ану, киш, кляті! — горланили ми, розганяючи дзьобатих хапуг.
Неохоче залишали ґави легку здобич. Обурено крякаючи, відлітали вони на кілька кроків, сідали там, чекаючи нагоди знову накинутися на беззахисних рибчинок.
Коли ми трохи розігнали вороняччя, дядько Карпо сказав:
— Цієї ночі, бачите самі, вітрюган-розбишака утворив уздовж берега он скільки калабань та калюжок. Наше завдання — з´єднати найдальші з них із тими, що ближче до моря. Зрозуміло? Тоді до роботи!
Я поплював на долоні, взяв лопату і шпарко розпочав копати гирло між двома найдальшими калюжами. Робота неважка — пісок ще не встиг злежатися. Швидко прокопав рівчак, але що то за дивина? Рятуючись, кефалька кинулася не до калюжі, яка була ближче до моря, а скупчилася під берегом, ближчим до Солоного лиману. В лимані ж рибчин чекає загибель! Довелося знімати штанці, лізти у воду, а вона була холоднюча того ранку, і зганяти непослухів до моря. Те ж саме повторилося, коли я з´єднав ще дві калабані. Тоді я пригадав, як хутенько кинулася камачка у Солоний лиман, коли ми з Ірвиком прокопали отой пам´ятний для нас рівчак. Чому це? І мене знову обсіли сумніви: може, кефалька все-таки змогла б жити у лимані? Але довго розмірковувати над цим не було часу: надто вже знахабніли ворони… Вони якийсь час здаля спостерігали за нами, а коли впевнилися, що здобич вислизає від них, піднялись у повітря і знову кинулися на камачку. Ми ледве встигали розганяти птахів, де вже було копати? Тоді на допомогу нам примчав Шалапут. За кілька хвилин він розігнав дзьобарів, але одна ворона ув´язалася за нашим гавкуном. Вона низько кружляла над ним і погрозливо крюкотала. Тоді раптом, склавши крила, кинулася на нього, але схибила, а Шалапут не проґавив. Він блискавично підплигнув і вчепився зубами у хвіст нападниці. Ворона відчайдушно сіпнулася, і від хвоста в неї лишилося по крайній пір´їні. Незграбно перекидаючись у повітрі, двоперка кинулася навтьоки.