Скарб Солоного лиману

Деякий час ми тупцювали по галявині й ошелешено оглядалися. Хто ж цей крадій? Ондечки лежить пакунок із харчами — хліб, сало, — його він не взяв. А ранець чомусь поцупив. У ньому ж крім підручників і глини нічогісінько не було. Дивний злодій! Шукаючи крадія, ми обнишпорили вербові хащі, але марно: «бізон» зник.

Засмучені й нещасні почалапали ми вздовж озера до автобусної зупинки.

Крокуючи за Ірвиком, я подумки заспокоював себе: «Все буде добре! Ми тепер знаємо, на що слід ловити мертву голову, і неодмінно її впіймаємо».

Вже тоді, як стежинка від Солоного лиману повертала в степ, ми трохи отямились і вирішили скупатися, бо день був таки спекотливий. Мовчки пороздягалися і побрели мілководдям. Вода у лимані була прозора й тепла. Я пильно вдивлявся під ноги, сподіваючись побачити бодай якусь рибчинку, а бачив лише, як снували на дні якісь бридкі, волохаті, схожі на стоніжок черв´яки. Іноді ноги вгрузали у липучу муляку, від якої смерділо тухлими яйцями. Не сподобався нам Солоний лиман: мілизна, ніде й поплавати. Так-сяк обхлюпалися і побрели до берега…

Вже на пляжі я глянув на приятеля і не впізнав його: він ішов, наче борошном притрушений. Таким був і я: недарма люди цей лиман Солоним назвали…

Коли прибули в село, одразу побігли до колгоспного ставка скупатися, не йти ж було додому в такому вигляді.

До кінця того дня прикрості не полишали мене. Начебто все було гаразд. Я прийшов додому надвечір. Незабаром повернулися з роботи татко й мама. Ми повечеряли. Потому я зачинився у своїй кімнатці і став роздивлятися комах, яких наловив біля Солоного лиману. Сподобалося мені кілька великих рудих ос. Зненацька я надибав у кишені якийсь пакуночок і одразу згадав: це ж Ірвик під Вербохмарою набрав якогось чудернацького піску. Я висипав пісок серед столу: піщинки чомусь були чорні й не кругленькі, а довгасті.

Від них чимсь тхнуло.

— Фу, гидота! — промимрив я, вкладаючись спати. Серед ночі мене наче хто в бік штовхнув. Я відкрив очі й отетерів: на моєму столі палахкотіло блакитне полум´я. Може, сниться? Я поспіхом протер очі, але вогонь не згас. Прожогом зіскочив з ліжка, зачепився за стілець, збив щось зі столу. На шарварок вбігли батьки й увімкнули світло. Я здивувався — вогники одразу згасли.

— Синочку, що трапилося?!

— Пожежа!

— Де?

— На столі!

Рідні чомусь кинулися не до столу, а до мене й почали гарячково обмацувати та вислуховувати мене.

— Жару начебто немає. Заспокойся, синочку, спи, — лагідно посміхнулася мамуся.

Ранком я чув, як за дверима мама сказала батькові:

— Не знаю, що коїться з нашим малим. Ганяє цілий день, а тоді — маєш клопіт. Не знаю, що мені з ним і робити.

— По-моєму, немає підстав хвилюватися, — сказав батько. — Хоча Сергійко хлопець справді трохи вразливий. Знаєш, не давай ти йому біля телевізора стирчати. Краще хай гасає за своїми комахами, а підросте, до керма привчатиму.

Мій батько шоферував.

Я нікому не розповів про пожежу на моєму столі. Ще на сміх піднімуть або скажуть: «Ну й вигадник, не гірше за барона Мюнхаузена бреше…»