Скарб Солоного лиману
- Автор: Огульчанский Алексей Яковлевич
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Грані-Т
- ISBN: 978-966-465-373-9
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Скарб Солоного лиману». Краткое содержание книги:
На ці та ще на безліч питань відповів чудовий український письменник Олексій Якович Огульчанський. Відповів так, що його пригодницькими повістями зачитувалося не одне покоління українських дітлахів. Адже кожен рядок, написаний цим письменником, дихає любов´ю до рідної землі та непідробним захопленням скарбами, які вона щедро відкривала йому.
Видання підготовлене до сторіччя від дня народження Олексія Огульчанського.
Шалапут
За кілька днів ми знову були у Вербохмарі. Ірвик так само збирав ґрунти, а от я цього разу до вечора полював за реп´яхами.
…Проводжаючи нас до Солоного лиману, Іван Дем´янович навіщось приніс великі кудлаті панчохи.
— Візьми, Сергійку, і перетвори їх на цікавий експонат шкільної колекції, — подав панчохи мені.
Я подивився на свого вчителя і, не розуміючи, стенув плечима…
— Що, не розумієш? — посміхнувся він. — Доведеться пояснити. Гасаючи у цих панчохах бур´янами, ти збереш велику і дуже цікаву колекцію шпичкарів нашого краю. Знаєш, є такі рослини, які чіпляються до одягу спеціальними шпичаками.
Іван Дем´янович ще дав мені конверт із такою адресою: «Єгерю дядькові Карпу — господарю Очеретяного озера».
— Візьми цього листа. Може, знадобиться, — сказав він на прощання.
Оце так став я збирачем реп´яшків!
Мені пригадалася ця розмова, коли ввечері першого дня я ледве стягнув зі своїх кедів величезні панчохи. Скільки ж то шпичкастих зернят — і яких! — побажало кататися на моїх ногах! Тут були великі й зовсім дрібненькі реп´яшки. Суцільним коржем обліпили вони панчохи, перетворивши їх на справжнісінькі повстянки. Незабаром повернувся й Ірвик.
Ми повечеряли, поклали кульок медовиків точнісінько там, де й минулого разу, і полягали спати. Кілька хвилин я лежав горілиць, підклавши руки під голову, і слухав, як десь у темряві тривожно шелестять верби. Непомітно заснув. Прокинувся серед ночі від грізного гуркоту: здавалося, Вербохмару атакувала величезна зграя якихось чудовиськ. Щохвилини той гуркіт дужчав, а згодом застогнали й верби.
— Що то? — прокинувся Ірвик.
— Вітрюган!
— А… вітер, — сонливо промимрив він і знову заснув.
Лише кілька хвилин шаленів буревій і враз ущух.
Уранці, розплющивши очі, я прислухався, але ніхто не пищав… Невже я такий нещасливий, і нічний метелик більше не потрапить у пастку? Обережно підійшов я до пакуночка з медовиками й одразу помітив, що хтось таки господарює у кульочку: він помітно ворушився.
— Ускочив! Давай сачок! — крикнув я, схопив медовики і кинувся з дупла.
І ось ми стоїмо під вербою. Урочиста хвилина. Я тримаю кульок, у якому хтось пручається, а поруч стоїть Ірвик із сачком, готовий кинутись на здобич.
— Давай, труси! — скомандував він.
Я що є сили трясонув пакунок. На пісок упало мишенятко завбільшки з джмеля і шмигонуло у бур´яни. Отакої! Кілька хвилин ми стояли, ошелешені невдачею. А коли озирнулися, то побачили, скільки лиха накоїв нічний вітрюган. Увесь простір навколо Вербохмари був захаращений знівеченими гілками. А неподалік чомусь скупчилася величезна зграя ворон. Птахи раз у раз здіймалися в повітря, завзято пікірували і несамовито, хоч вуха затуляй, крюкали. Що вони там надибали? Ми прихопили заплічники і помчали до воронячого зборища. Помітивши нас, вони сірою хмарою неохоче піднялися в повітря, низько пролетіли над нашими головами і сіли неподалік, обурено галдикаючи. Ми оглянули галявину, на якій щойно полювали ґави, але не помітили нічого цікавого. Тут, як і скрізь, росли бур´яни й чагарці. На кого ж полювали ворони? Зненацька ми побачили чималу калюжу, яка бурхливо кипіла, виблискуючи сріблом. Що то? Підійшли ближче. У ковбані стрибали якісь сріблясті рибчинки. Звідки вони? Озираємося.
— Ага, начебто зрозумів, — вигукнув Ірвик, — нічний вітер перекотив величезну морську хвилю через пляж, і вода з рибою опинилася під Вербохмарою.
На березі я помітив мертву рибку, яку не встигла проковтнути ворона. Була вона окаста й блищала, мов срібло.
— Якийся бубирець, — сказав я, оглянувши її.
— Сам ти, Сергію, бубирець. Це мальок якоїсь морської риби. Якої саме — не так-то й важливо. Головне — ми будь-що повинні цих мальків урятувати…
— Лишити рибчинок у калюжі не можна, — погодився я. — Он як дзьобачі чекають на них. Мигцем усіх поковтають.
— Пам´ятаєш, Сергію, як ми рятували короп´ят та карасиків? — уголос розмірковував Ірвик. — Носиш собі цеберкою рибчинок із ковбані і в річку випускаєш. Але тутечки відра немає, одна надія на мою лопаточку. Тільки ж до моря ой як далеко. Нізащо нам не прокопати такого рівчака. Що ж робити? — сумував Ігор.
— А може, давай у лиман рибчин випустимо, — запропонував я.
— А це думка! Лиман поруч! — весело вигукнув приятель. — Але чи ж потече туди вода? Зараз дізнаємося.
Він дістав із кишені свій записничок, з яким ніколи не розлучався, щось там прочитав, потому відламав із торішнього бур´янцю три однакових стеблини. Одну встромив на березі калюжі, другу — недалечко від неї, а останню аж на березі лиману. Тоді ліг на пісок поруч зі стеблиною і, примруживши одне око, став прицілятися до своєї споруди.