Посмертні записки Браса Кубаса

У призначену годину зібралося вишукане товариство: мировий суддя, троє чи четверо військових офіцерів, кілька комерціантів та адвокатів, кілька державних службовців — деякі зі своїми дружинами та дітьми, інші самі, проте усіх їх об’єднувало бажання з виразом зверхності втоптати у бруд пам’ять про Наполеона. То був не просто обід, то був Te Deum, щось подібне до церковних співів. Особливо відзначився один із двох присутніх адвокатів, доктор Віласа, незрівнянний оратор, котрий додав до власне страв ще й приправу від муз. Згадується мені, — ніби це було вчора — як він підводиться, в перуці з довгою кіскою, у шовковому сюртуку, на пальці перстень зі смарагдом, і просить мого батька, щоб той виголосив яку-небудь сентенцію, а коли ту сентенцію виголосили, він витріщився і став дивитися на голову однієї з сеньйор, потім прокашлявся, підняв праву руку, зібравши пальці в кулак, окрім вказівного, і показав на стелю, і тільки тоді увесь витягнувся як струна і переказав у поетичній формі зміст тієї сентенції. Він склав не один куплет, а цілих три, а потім заприсягнувся, що зможе безкінечно продовжувати складати такі вірші. Він просив, щоб хтось йому проказав ще якусь сентенцію, йому її пропонували, він швиденько переінакшував по-своєму і просив наступну, а потім ще і ще — аж до того часу, доки одна з присутніх там сеньйор не стрималась і висловила своє неймовірне захоплення ним.

— Сеньйоро, це ви так кажете, бо не чули справжнього Бокаже[32] так, як це випало мені в кінці минуло століття. Було це в Лісабоні, — відказав скромно Віласа. — Ото справжній майстер! З якою легкістю він писав поезії, і які то були поезії! У нас відбувалися турніри протягом однієї чи двох годин у кав’ярні «Нікола», де ми складали вірші, і нам аплодували і супроводжували схвальними вигуками. Бокаже був таким талановитим! Саме про це мені говорила кілька днів тому сеньйора графиня де Кадавал...

Саме оці три останні слова, вимовлені з особливою інтонацією, викликали у всіх присутніх трепет захоплення та подиву. Бо ж той чоловік — такий талановитий, такий простий у спілкуванні — не тільки вів бесіди і змагався з поетами, але й із графинями був на короткій нозі. Бокаже і Кадавал! Маючи справу з таким чоловіком, жінки відчували себе особливо витонченими, чоловіки дивилися на нього з повагою, деякі заздрили, було багато й тих, хто не дуже-то йому вірив. Він же тим часом ішов своїм шляхом — додаючи прикметник до прикметника, прислівник до прислівника, щоб узгодити усі рими з «тиран» та «узурпатор». Дійшла черга десерту, та ніхто вже не хотів їсти. У паузах між імпровізованими віршами було чутно веселий гул, що його може собі дозволити людина на ситий шлунок, погляди здавались лагідними і злегка вогкими, або ж гарячими і жвавими, гості перекидалися словами на обох кінцях столу, заставленого солодощами і фруктами, — ось тут скибочки ананаса, там розрізана диня, у скляних глечиках компоти чи порізаний тоненькими смужками кокосовий десерт, жовтий, як яєчний жовток, чи густий темний сік з цукрової тростини, неподалік від сиру й діскореї. Час від часу чутно сміх молоді — нестримний, щирий родинний сміх, що порушує урочистість політичного моменту банкету. У середовищі загальних і вагомих зацікавлень знаходять своє місце й інтереси окремих гостей — маленькі та особисті. Дівчата говорили про пісеньки, які співали під клавесин, про менует і про соло англійською. Вистачало й поважних сеньйор, котрі обіцяли показати, як слід танцювати ойтаваду де компассу[33], і це лише для того, щоби показати, якими вправними вони були молодими. Один тип, що стояв біля мене, розповідав комусь про прибуття нових чорношкірих, про що йому написали в листі з Луанди — там його небіж повідомляв його про те, що купив біля сорока душ, а в іншому листі, що... Він приніс ті листи прямо в кишені свого костюма, проте не мав можливості прочитати їх раніше. Що таки точно міг стверджувати, то це те, що лише цим рейсом прибудуть принаймні сто двадцять негрів.

— Плесь! Плесь... Плесь... — Віласа плескав у долоні. Раптом запала тиша, як під час репетиції оркестру, і голови всіх повернулися у бік мовця. Ті, хто були подалі, приставляли руку до вуха, щоб не пропустити жодного слова, більша ж частина ще до того, як Віласа почав промовляти рими — була готова зустріти його оплесками — традиційними й наївними.

Що ж до мене, то я, відчуваючи себе самотнім та забутим, зачаровано дивився на той компот, що мені найбільше припав до душі. Наприкінці кожного куплету я відчував велике вдоволення, сподіваючись, що то вже останній куплет, проте цього не ставалося і десерт залишався на столі неторканим. Ніхто не хотів брати на себе ініціативи. На чолі столу сидів мій батько, вельми втішений тим, що гостям було весело. Ті дивилися один на одного з веселим виразом обличчя, роздивлялися страви, квіти, втішаючись атмосферою близькості таких різних за духом людей, смакуючи гостинний обід. Я це бачив — бо переводив свій погляд з батька на компот, а потім з компоту на батька, ніби просячи його, щоб він мене ним пригостив, проте всі мої зусилля були марними. Він не звертав на мене уваги, поглинутий собою... А куплетам не було кінця, вони лилися, як злива, і примушували стримувати своє бажання і прохання. Я тримався, скільки міг, але терпіти таке мені вдавалось недовго. Спочатку я попросив десерту тихенько, згодом закричав, потім почав репетувати і тупотіти ногами. Мій батько, котрий ладен був дістати для мене саме сонце, якби я його попросив це зробити, покликав раба, аби той подав мені компот, проте було вже пізно. Тітка Емеренсіана зняла мене зі стільця й передала рабині, незважаючи на мої пручання й репетування.