Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-160-1
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу». Краткое содержание книги:
Ще на вокзалі в Києві я помітив, який дорогий йому песик. Тому і вирішив скористатися цим У кожної людини є слабке місце, за яке її можна взяти. Ось у Жоржа це був його песик.
Собаку я сховав у підвалі будинку, де знімав кімнату. Без сонячного світла, але на м’ясі, цей Фібі мусив витримати тиждень. Сам же я уважно слідкував за Жоржем. Вже зранку він побіг на телеграф і дав телеграму. По обіді отримав телеграму у відповідь і майже одразу дав іншу. За невеличку платню я дізнався про текст. Начебто нічого підозрілого. Жорж просив терміново повернути виріб номер двадцять шість з передостанньої партії товару. Йому відповідали, що це неможливо. Він наполягав, мовляв, інакше експорт буде припинено і можуть виникнути неприємності у користувачів. У Відні, а телеграми спрямовувалися саме туди, відповіли, що подумають. Наступного дня пообіцяли, що питання буде вирішене, і швидко.
Я чекав, що дівчину ось-ось привезуть. Зробив собі зручне місце на дереві біля схилу замкового пагорба Звідти було дуже добре видно будинок, у якому жив Жорж. Чоловік помітно нервував, частенько виходив у двір, мабуть, чекав на гостей.
Ті прибули аж на п’ятий день. Двоє чоловіків у строгих чорних костюмах з акуратними валізками. Я помітив їх, коли вони ще йшли дорогою до будинку Жоржа Ось зайшли у двір. Жорж вибіг назустріч, він був помітно знервований. Чоловіки запропонували зайти в хату. Жорж щось у них питав, але вони не відповідали, а почали заштовхувати його до хати. Жорж спробував закричати, але отримав у живіт, і його майже занесли всередину. Зачинили двері.
Я поліз униз. Швиденько, ось уже біг по дорозі, перестрибнув паркан, зайшов до будинку з саду. Коли почув щось схоже на віддалені постріли. Далі тиша У хаті стріляли! І я знав, хто це зробив! Я сидів при стіні й слухав. Кілька хвилин тиші. Ось відчинилися двері. З хати вийшли ті самі чоловіки, але вже у білих костюмах. Встигли перевдягнутися, пішли до хвіртки.
— Вибачте, — я вийшов з-за хати і побачив їхні рухи. Досвідчені хлопці, одразу схопилися за револьвери, що були в них під піджаками. А тут я, одягнений як селянин, та ще і щосили накульгував. Це навмисно, бо з досвіду знав, що від кульгавих значно менше чекають небезпеки. — А ви не знаєте, котра година?
Один із них щось відповів, здається, німецькою. От німецька — її легко пізнати, бо говорять нею, наче гавкають. Головою кручу, мовляв, не зрозумів, і наближаюся. Дуже сподівався, що стріляти вони злякаються, щоб шуму не наробити.
— Котра? — я зробив вигляд, що прислухався. І ще підійшов. — Просто треба знати, котра година, щоб на базар устигнути! — я говорив гучно, з жестикуляцією сільського дурника І ногу тягнув, наче справжній каліка Німці щось іще відповіли, вже не трималися за револьвери, бо не бачили в мені небезпеки. Дарма. Бо ось один упав, отримавши в щелепу. Другий знову схопився за зброю, та замало схопитися, треба ще вихопити. А цього я зробити не дав. І ось він теж лежав. Я озирнувся. Нікого навколо не було. Забрав зброю, затягнув гостей у підвал. Потім подивився на Жоржа. Дві дірки в голові, ці хлопці діяли надійно.
Я зв’язав їх. Посадив, полив водичкою, щоб отямилися. Гості перелякано подивилися на мене. Я їм показав фотографію Ганнусі. Жестами пояснив, що вони мусять повернути її. Інакше один із них загине. А другому я відрізав вказівний палець на правій руці. Щоб незручно йому було більше стріляти і щоб довести серйозність намірів.
— Не буде дівки, здам ось цього до поліції! Поліції! Зрозумів? Або вона сюди, або цього в поліцію. — рану перемотав, щоб кров’ю не зійшов, перевдягнув у чорний костюм і відвіз до австрійського кордону. На календарі показав, що в нього є три дні.
Дівчину привезли за два Той самий чоловік. Сам. Вирішили більше не гратися і не ризикувати. Молодці, бо я готовий був і до загону гостей. Але мир так мир. Отримав він товариша, а я забрав Ганнусю, одягнену в темний плащ із великим капюшоном. Ми поїхали до Дубна, там сіли в потяг. Утрьох, я, Ганнуся і песик у клітці, бо ж не кидати ж його було у Кременці. Був він тваринкою розпещеною, міг не вижити. То і їхали. Я песика ліверною ковбасою годував, а Ганнуся увесь час мовчала і ховала обличчя в капюшоні. Я її розумів, бо таке дівчина пережила.
— Куди ви мене везете? — нарешті спитала.
— До твого батька.
— До батька? — чомусь вона здивувалася, мабуть, не чекала, що зміг би її батько, простий робітник, їй допомогти.
— Так, до батька. Лише через його наполегливість я знайшов тебе, Ганнусю.
— Ганнуся? — вона чомусь заплакала. Мабуть, у борделі її звали інакше, і вона вже почала забувати своє ім’я.
— Не плач, усе тепер буде добре, — кажу їй. Але вона все одно плаче і ховає обличчя в капюшоні. Дивлюся на неї, й дуже мені приємно, що повертаю я доньку батькові. Коли з’явилася в мене Моніка, почав я розуміти значно більше. І так розумію, що ото Господь мені доньку дарував, а я за це віддячив, урятувавши доньку для іншого. Також люблячого батька.
— Хто ви? — спитала Ганнуся за деякий час.
— Твій батько найняв мене.
— Він такий багатий?
— Він робітник на залізничних майстернях, ти ж знаєш. То віддав мені всі гроші, які в нього були. А ти розумієш німецьку?
— Вже розумію, я ж жила у Відні.
— Той чоловік, який привіз тебе, щось говорив про мене?
— Він говорив із власником борделю. Вони боялися, що той хлопець, який був у вас у полоні, почне говорити і приведе вас чи поліцію до них. То вирішили таки віддати мене, хоча ніколи так не робили.
— Чому ти ховаєш обличчя?
Вона знову заплакала. Я не перепитував, бо ж розумів, як дівчині важко. У Києві ми пересіли на потяг до Ромен, а звідти вже поїхали на хутір. Песик поводився тихо, майже не гавкав у своєму ящичку, а коли брав я його на руки, то намагався лизнути в обличчя. Мабуть, покійний господар це йому дозволяв, а мені ото неприємно було з собакою лизькатися, то з ящика і не діставав. Ганнуся вже майже не плакала, але обличчя ховала й далі. Коли приїхали на хутір, то зустріла нас Уляна Гаврилівна.
— А де Моніка? — спитав я, бо вже страшенно скучив за донькою.
— Поїла та спить.
— А де Василь Степанович?
— Теж відпочиває. Золоті руки у людини. Все нам зробив і в хаті, й на подвір’ї! — Уляна Гаврилівна почала розповідати, що наш гість зробив і полагодив, але я її зупинив.
— Потім, Уляно Гаврилівно, потім, — пішов на сінник, побачив там Василя Степановича, що спав із напруженим обличчям, стогнав і скреготів зубами. Мабуть, досі хвилювався за доньку.
— Василю Степановичу, — торкнувся я його плеча. Він прокинувся, здивовано подивився на мене.
— Іване Карповичу? Що сталося?
— Ходімо, — я потягнув його за руку на вулицю. Він не пручався, біг за мною розгублений, ще не зовсім розумів, що до чого. Я вивів його, поставив перед Ганнусею.
— Ось! — сам подумав, що оцю сцену єднання батька та доньки графові б побачити, він би її зобразив у всіх деталях. Потім згадав про те, що граф накоїв, і схотів йому пику начистити. Далі згадав про Моніку і вже хотів бігти до малої, коли подивився на Василя Степановича. Той стояв вирячивши очі, наче й досі не розумів, що відбувається.
— Василю Степановичу, чого ви стоїте? Підійдіть до Ганнусі, привітайтеся, — порадив я йому. А він чомусь закрутив головою, і очі в нього зробилися зовсім божевільні.
— Ні! Ні! — закричав він.
— Тихіше! Моніка спить! — гримнув я на нього. — Що ні? Ви просили знайти вашу доньку, я знайшов! І де слова вдячності? Ганнусю, у вас дуже неввічливий батько! — спробував я пожартувати.
— Ні! Ні! Це не Ганнуся! — заверещав Василь Степанович. Я уважно на нього подивився.
— Що?
— Це не Ганнуся! Не Ганнуся! — закричав він, та так гучно, що у дворі загавкали песики, у хаті заплакала Моніка, навіть песик покійного Жоржа почав дзяволити.
— Василю Степановичу, ви що, збожеволіли? Як це не Ганнуся? А хто? — я вже теж кричав, роздратований.
— Ні! Це не вона! Не вона!
— Не дуріть!
— Не вона! Не Ганнуся!
— Та ви збожеволіли! — я жодних сумнівів не мав щодо цього. Бідний батько не витримав горя.