Її величність кішка
- Автор: Вербер Бернард
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Terra Incognita
- ISBN: 978-617-7646-29-6
- Переводчик: Соломія Мартинович
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Її величність кішка». Краткое содержание книги:
Вже знайома нам кішка Бастет безтурботно насолоджується життям у паризькому помешканні своєї «служниці» Наталі — адже саме так, на думку автора, коти сприймають своїх господарів. Одного разу все раптово змінюється після масового розстрілу в будинку навпроти. У місті все частіше стаються сутички між людьми, всю планету охоплює хаос, з восьми мільярдів людського населення Землі виживає лише один. Міста захоплюють щури, витісняючи людей, котів, собак та інших тварин у гори, віддалені місцини та на маленькі острівці. Усім видам загрожує знищення, орда щурів на чолі з головнокомандувачем Тамерланом, що має доступ до людських знань і технологій, змітає все на своєму шляху.
Доля людства опиняється в руках невеликої групи котів і людей на чолі з Бастет. Амбітна кішка намагається знайти загальне порозуміння і примирити між собою всі види. Та чи справдяться її сподівання?..
Він має рацію — інакшого пояснення немає: гнані бажанням винищити все довкруж, щури насуваються злагодженим військом.
І справді, винуватці катастрофи наче у землю запалися: жодного сліду, тільки запахи.
Ми поволі ступаємо нашим зруйнованим раєм. Навсібіч крутимо вухами, дослухаємось до найменшого шелесту, принюхуємось — і не можемо відірвати очей від цього приголомшливого видовища. Та найгірше чекає біля собору.
Я, ошелешена, завмираю.
На двох припасованих у формі літери Т дровинах — розіп’ятий лев Ганнібал. Нашого могутнього воїна страчено. Підвішені за мотузки лапи широко розведені, наче запрошують до обіймів.
Бідаху геть понівечили — повидирали навіть зуби й кігті. Таке собі послання від щурів: мовляв, ми можемо знищити навіть найкращого вашого воїна.
— Вони боялись Ганнібала як вогню — тому й стратили. Це помста за поразку на Лебединому острові, — ніби читає мої думки Піфагор.
Наших котів теж так само замучили. Я впізнаю Вольфганга. Його груди здригаються у передсмертних судомах.
— Серце ще б’ється! — скрикую, притуливши вухо.
Ми знімаємо його з хреста і укладемо на траву. Сіро-блакитний шартрез колишнього президента Республіки тремтить. Розтуливши рота, кіт висолоплює язика і ледве вишіптує:
— Пити!
Я вливаю йому в рота води з фонтана поблизу — бодай змочити піднебіння. Тоді труся носом об його ніс.
Нарешті він нявчить щось розбірливе:
— Їх було занадто багато.
Я ще трохи його напуваю. На згадку про пережитий кошмар він здригається, тоді глибоко вдихає:
— Вони наскочили сьогодні вранці… Навчилися добувати вогонь… Підпалили дерев’яний мур… і вдерлися… Всіх повбивали… Ганнібал відбивався блискуче… затримав їх… але ненадовго… бився до скону…
Вольфганг судомно здригається.
— Ти не бачив серед них дрібного білого пацюка? — запитую.
— Їх було так багато, просто тьма… нічого не розгледіти… Неначе ціла ріка сірої шерсті.
Що підтверджує нашу гіпотезу про щільні лави Тамерланового війська. Вольфганг кашляє. Я розумію, що говорити йому важко.
Роман і Наталі тим часом намагаються відшукати вцілілих серед розкиданих навкруги тіл, але намарно — живих немає.
Мене проймає незнайоме відчуття. Провина. Вони загинули через мене.
Якби я не виграла битву на Лебединому озері, нині ми воювали б «тільки» з Камбісом — ворогом далеко не таким страшним. Яка непростима помилка — зібрати стільки люду на закритому острові! Я хотіла збудувати королівство, а натомість створила тюрму.
Вольфганг насилу щось белькоче. Я нахиляюся, силкуючись розчути:
— Анджело…
— Що з ним? Що з моїм сином? Говори!
Глибоко вдихнувши, той нявчить:
— Анджело, Есмеральда і ще декілька котів і людей, молодих…
Затнувшись, він знову вдихає на повні груди; з рота витікає слина впереміш із кров’ю.
— …зуміли втекти.
Анджело живий!
— Куди?
— У метро…
Вольфганг б'ється у конвульсіях, тоді лепече щось зовсім недоречне:
— Бастет… прошу… все-таки колись добряче розсмакуй шампанське. Тільки не хлебчи потрохи — випий зразу цілу миску… це допоможе знайти вихід.
Чого це він торочить про шампанське?
Його слова видаються мені геть безглуздими, особливо за таких трагічних обставин — аж я не знаю, що сказати. Тоді пригадую: страви і напої були для шартреза головними джерелами насолоди. Відчуваючи близький кінець, він, мабуть, згадує ті маленькі радощі життя.
— Обіцяю випити шампанського, — озиваюся. — 3 думкою про тебе.
Вольфганг відповзає. Я не допомагаю — знаю, що він, як і сфінкс, шукатиме сховку, аби тільки його агонії ніхто не бачив.
Надсилаю йому останню думку:
Прощавай, Вольфгангу, до зустрічі в наступному з дев’яти життів.
Не можна гаяти ні хвилини. Що було — загуло: не варто намагатися втримати невтримне. Я мушу спрямувати всі сили на захист живих.
Я шукаю свою служницю Наталі. Йду серед руїн і трупів, аж поки не натрапляю на неї, вона коло тіла шаманки Патриції. Щури не пожаліли і її. Мабуть, голіруч відбивалася від гризунів, аж поки не задихнулась під їхньою масою. Тут і шаманські здібності не зарадили: очевидно, схилити ворогів до милосердя їй не вдалося.
Патриціє! Патриціє! Чи жевріє у цьому понівеченому тілі душа, чи зрозуміє вона моє телепатичне послання?
Та ні: гадаю, ця тілесна оболонка спорожніла. Наталі плаче — гірко, безутішно. Я підходжу й облизую їй щоки.
Дедалі краще розуміючи, що таке туга вкупі зі співчуттям, я примощуюсь ближче до неї і стараюся заспокоїти її муркотінням на частоті 24 герц.