Сага про Форсайтів

Вихиляючи під ліхтарем свою затягнуту в білу вечірню жилетку постать (вона ледве сягала середнього зросту), з перекинутим через руку легеньким пальтом, з рожевою квіткою в петельці і з самовпевненим виразом добродушного нахабства на смаглявому обличчі, Дарті мав чудовий вигляд: справжня світська людина.

Вініфред уже сіла в другий кеб. Дарті подумав, що Босіні доведеться понудитись у тому кебі,— так йому й треба, хай не ловить гав! Аж раптом він дістав такого штурхана, що мало не впав. Голос Босіні просичав йому у вухо:

— З Айріні поїду я, зрозуміло?

На Дарті дивилося обличчя, бліде від люті, й очі, що блищали, як у дикого кота.

— Га?— промимрив він, затинаючись.— Що? Ні в якому разі! Ви поїдете з моєю дружиною!

— Геть звідси!— просичав Босіні.— А то я дам вам такого стусана, що й на ногах не встоїте!

Дарті позадкував; йому стало ясно, як день, що цей чоловік не жартує. Айріні прослизнула між ними, її сукня черкнулася об його ноги. Босіні скочив у кеб слідом за нею.

— Рушай! — почув він голос Пірата. Візник стьобнув коня. Кінь рвонув з місця учвал.

Дарті стояв хвилину ошелешений, тоді кинувся до кеба, де сиділа його дружина.

— Гайда!— крикнув він візникові.— Та не відставайте від того кеба!

Вмостившись поряд із дружиною, він вибухнув прокльонами, а потім, стримавши себе на превелику силу, додав:

— Ну й устругнула ж ти штуку! Посадила її з Піратом в один екіпаж! Невже не можна було втримати його? Адже він безтямно закоханий в Айріні: це навіть дурневі видно!

Вініфред спробувала виправдатись, але він заглушив її голос новим потоком прокльонів і, тільки доїхавши до Барнса, припинив свою єреміаду, в якій лаяв Вініфред, її батька, її брата, Айріні, Босіні, саме ім'я Форсайтів, своїх власних дітей і проклинав той день, коли він одружився.

Вініфред, жінка сильної вдачі, дала йому вилити душу, тож зрештою він змовкнув і поринув у похмуру мовчанку. Його сердитий погляд затято вп'явся у кеб, що маячив перед ним у темряві, наче привид утраченої надії.

На щастя, Дарті не чув пристрасних благань Босіні,— благань, що їх випустила на волю поведінка світської людини; він не бачив, як тремтіла Айріні, наче з неї зірвали одежу, не бачив її очей, темних і сумних, мов очі побитої дитини. Він не чув, як Босіні просив і просив її без кінця, не чув її раптового тихого ридання; не бачив, як цей зголоднілий бідолаха з побожним трепетом боязко торкався її руки.

На Монпельє-сквер їхній візник, як йому звеліли, слухняно спинився за переднім кебом. Вініфред і Дарті побачили, як Босіні вискочив із кеба, а за ним вийшла Айріні і збігла на ганок, низько схиливши голову. Напевно ключ у неї був напоготові, бо вона вмить щезла за дверима. Важко було роздивитися, чи повернулась вона до Босіні й чи сказала йому щось на прощання.

Він пройшов повз їхній кеб, і чоловік і дружина добре бачили його освітлене ліхтарем обличчя. Воно аж перекривилося від глибокого хвилювання.