Сага про Форсайтів

Усе щонайкраще! Ось той надійний принцип, на якому повинен засновувати своє життя чоловік, чий тесть має добрі прибутки і душі не чує в своїх онуках.

Своїм пильним оком Дарті помітив цю Джеймсову слабкість у перший же рік після того, як з'явився на світ маленький Публіус (через необачність); така спостережливість дала йому чималу вигоду. Четверо маленьких Дарті стали чимсь на зразок довічного страхування.

Окрасою обіду була, певна річ, кефаль. Цю чудову рибу, доставлену здалека зовсім свіжою, спочатку підсмажили, потім повибирали з неї кістки, потім подали в льоду, приправивши, замість підливи, пуншем з мадери, згідно з рецептом, відомим лише кільком особам, які належали до вищого світу.

Про інше можна й не згадувати, крім того, що рахунок оплатив Дарті.

За столом він поводився дуже люб'язно, майже не відводячи сміливого захопленого погляду від обличчя й постаті Айріні. Проте зрештою йому довелося визнати, що він її анітрохи не розворушив,— від неї віяло холодом, і таким самим холодом віяло і від її плечей, що біліли крізь жовтувате мереживо. Він сподівався спіймати її на тому, що вона почне кокетувати з Босіні, але ж ні: вона поводилася на диво стримано. Що ж до цього архітектора, то він сидів похмурий, як ведмідь, що боляче забив собі голову,— Вініфред насилу спромоглася витягти з нього кілька слів; він нічого не їв, але пити його не довелося припрошувати, і обличчя його дедалі блідло, а очі світилися дивним блиском.

Усе це було дуже цікаво.

Сам Дарті був у чудовому настрої, говорив без угаву, сипав дотепами — чоловік він був недурний. Він розказав два-три анекдоти, якомога додержуючи пристойності,— поступка присутнім, бо загалом у своїх анекдотах він переходив усі межі пристойності. Тоді проголосив жартівливий тост за здоров'я Айріні. Ніхто не випив, а Вініфред сказала: