Сага про Форсайтів

Ця заява про шик Босіні викликала сенсацію. Проте Форсайтів вона не переконала. Вони охоче погоджувалися, що Босіні «непоганий з лиця», але хіба можна твердити, що в чоловікові з гострими вилицями й дивними очима, який носить фетровий капелюх, є шик? Це тільки зайвий раз доводило, що екстравагантна Вініфред ладна ганятися за всякою новиною.

Було саме те незабутнє літо, коли екстравагантність увійшла в моду, коли навіть земля стала екстравагантна,— пишно цвіли каштани, і від квітів лилися найсолодші пахощі; троянди красувалися в кожному садку, небо вночі Не могло вмістити всіх зірок, а закуте в іскристий панцер сонце цілісінький день підносило над парком свій мідний щит, і люди поводилися дуже дивно — снідали й обідали надворі. Ніхто ще не бачив такої сили кебів і карет, що нескінченним потоком котили через мости над мерехтливою річкою, везучи тисячі заможних людей в зелений затишок Буші, Річмонда, К'ю і Гемптон-Корта. Майже кожна родина, що прагнула показати свою належність до класу власників карет, хоч раз того року з'їздила подивитися на каштани в Буші або проїхалась під іспанськими каштанами в Річмонд-парку. Вони поволі їхали алеями, оповиті хмарою куряви, збитої їхніми екіпажами, і з великосвітською байдужістю поглядали на великих повільних оленів, що вистромлювали свої розлогі роги з гущавини папороті, яка обіцяла на осінь коханцям найзатишніші притулки. І раз по раз, коли їх огортала хвиля п'янких пахощів каштанового цвіту й папороті, вони казали одне одному: «Ох, серденько! Який чудесний запах!»

І липа того року цвіла, як ніколи, рясно, кожне дерево стояло наче облите медом. Коли сідало сонце, на розі лондонських площ духмяніли пахощі ще солодші за той мед, який брали бджоли,— пахощі, що будили незбагненні жадання в серцях Форсайтів та подібних до них,— всіх, хто після обіду втішався прохолодою в затінку садів, від яких тільки вони одні мали ключі.

І ті жадання примушували їх спинятися біля огорнених сутінками клумб, примушували їх без кінця озиратись, наче кохані їх чекали — чекали тієї хвилини, коли в гущавині погасне останній промінь світла.

Якесь невиразне співчуття, породжене пахощами липового цвіту, сестринське бажання побачити все на власні очі, надія довести правдивість своїх слів, що «в тому немає нічого серйозного», чи просто непереборне того літа бажання з'їздити до Річмонда спонукали матір маленьких Дарті (Публіуса, Імоджен, Мод і Бенедикта) написати невістці такого листа: