Зірка впаде опівночі
- Автор: Константин Теодор
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Переводчик: І. Г. Кушнірик
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Зірка впаде опівночі». Краткое содержание книги:
Так починається захоплюючий пригодницький роман Теодора Константіна «Зірка впаде опівночі». Події, що їх розкриває письменник, відбуваються в часи боїв румунської армії проти гітлерівських військ на території Угорщини.
З перших сторінок автор зав'язує гострий сюжет, і читач до кінця твору з напруженням стежить за розвитком дії.
Роман має виховне значення. Він докорінно різниться від буржуазних детективів, бо в ньому головний герой захищає не особисті, а державні інтереси.
— Нічого не поробиш. З полків дивізії не можу взяти жодного солдата. Навпаки, доведеться відіслати на передову деяких ледарів. Добре, що хоч так скінчилось. Коли б той негідник Барбу зумів перейти до німців, було б зовсім погано. Уявіть собі, що за пертурбація…
— Тоді довелося б знищити всі коди…
— Так… А знаєте, для чого я вас викликав? Оце секретне донесення треба передати особисто в руки панові генералові Войнеску. Біда в тому, що пакет не можна доручити будь-якому офіцерові. От я й подумав про вас. До речі, ваша відсутність не позначиться в роботі, бо сьогодні не передбачається якогось шифрування.
— Спасибі за довір'я, пане генерал.
— Не варто дякувати. Добре знаючи своїх офіцерів, я розумію, що на вас можна покластися. А раз зайшла мова про це, то скажу, що я задоволений роботою шифрувального відділу. До того ж ви самі проявили пильність і першим подали ідею заарештувати Барбу. Що вийшло трохи інакше, то вже інша справа. Однак ми можемо бути вдоволені, що зрештою він дістав по заслузі.
Смеу вклонився, нічого не відповівши. Генералова похвала втішила його.
— Отже, — мовив командир дивізії, — ви поїдете на КП «Орла» і передасте пакет особисто в руки панові генералові Войнеску. Відповіді можете не чекати. За дві години й повернетесь. Ось це донесення, — подав він капітанові великий конверт з багатьма печатками.
В той час, як генерал розмовляв з Смеу, капітан Медря похмуро слухав начальника другого відділу, сидячи в його кабінеті.
— Дорогий Медря, — мовив той, — пан генерал дуже невдоволений тобою. Ти так розпустив своїх людей, що далі вже нікуди. Маєш цілу армію ординарців, днювальних, кухарів, їздових та інших ледарів, які тільки й роблять, що вештаються по містечку. І ходять неголені, в брудних черевиках, компрометуючи нас перед місцевим населенням. Хоч і є наказ пана генерала збирати їх щодня для військової підготовки, однак ти його не виконуєш, і вони байдикують.
Медря спересердя ляснув долонею по столу і, стримуючись, тихо запитав:
— З ким займатися муштрою, дорогий Георгіу? З писарями?
— Дай їм спокій, у них роботи достобіса. Сам знаєш, що раніше півночі не лягають спати…
— Тоді з ординарцями? З днювальними?
— Так, з ними.
— Та хіба я не пробував? Але ж нічого не виходить. Бо як тільки почну їх збирати, ви всі дзвоните до мене: «Мого сьогодні звільни, він прасує білизну». Ти теж не відстав од інших… Коли ж не прийде твій ординарець, а також денщики капітана Смеу, майора Братоловяну, тоді з ким мені проводити військову підготовку? Або, трапиться, захворіє хтось з днювальних і відразу ж дзвінок: «Медря, Стан хворий? Прошу тебе, надішли когось іншого… Мені дуже потрібен днювальний». Коли вже пан генерал хоче, щоб усі проходили військову підготовку, то хай він категорично заборонить офіцерам затримувати своїх ординарців та днювальних. Не бійтеся, нічого з ними не станеться, якщо пробіжаться трохи з гвинтівкою…
— Дорогий Медря, я не кажу, що тут винен тільки ти. Віднині цьому покладено край. Хто спробує ухилятися, кажи, що це наказ пана генерала. Повторюю, військову підготовку треба розпочати вже сьогодні. Зайди до своєї канцелярії і накажи старшині Доробецу скликати всіх. Коли зберуться, повідомиш мене. Я маю доповісти генералові…
Капітан Медря, щось бурмочучи собі під ніс, вийшов.
… В той час, як капітан Смеу мчав у машині до штабу армії, а ординарці, днювальні та кухарі, прямуючи з гвинтівками на майдан, проходили строєм повз КП дивізії, Уля Михай поспішав на квартиру начальника шифрувального відділу, щоб скористатися відсутністю Смеу та Некулая і оглянути капітанову кімнату. Це за його проханням усіх солдатів штабу було зібрано для муштри, а Смеу послано на КП «Орла».
Контррозвідник мав чимало причин для цього обшуку. По-перше, його дуже насторожила та наполегливість, з якою капітан обвинувачував Барбу, добиваючись його арешту. Це нагадувало інсценування. Ось хоч би взяти записку, яку він підсунув генералові саме тоді, коли той висловлював невдоволення роботою контррозвідки частин дивізії. В ній писалося, що йому, Смеу, відомо, хто сповістив абвер. Але замість того, щоб зразу назвати прізвище зрадника, попросив генерала скликати нараду. Саме цю нараду Уля і вважав зараз інсценуванням. Коли всі зібралися в кабінеті командуючого, Смеу вибухнув, наче бомба: «Барбу винен!». Докази? А хіба не Барбу, наперед знаючи про сюрприз, приготований генералу та його офіцерам, удав хворого і не поїхав з ними? Приголомшені несподіванкою, ні генерал, ні капітан Георгіу не збагнули тоді, що шпигунові, який працює у штабі дивізії, було просто неможливо довідатися і негайно передати за такий короткий час інформацію про місце тимчасового спостережного пункту для командуючого. Адже й сам Попинкаріу цього не знав, поки не приїхав у село, бо, як Улі стало відомо пізніше, цю хатину вибрали лише вночі.