Зірка впаде опівночі

Втішений збентеженням і подивом капітана Георгіу, Уля підійшов до вікна. Рух на вулиці зменшився. Війська, гармати, міномети — усе вже попрямувало на фронт. Лише час від часу на бруківці з'являлася машина, а то здіймали гуркіт довгі валки підвід з артилерійськими снарядами. Зморені їздові підганяли коней, люто лаючись.

Насунувши на чоло пілотки, з батогами під пахвою і недокурками в зубах, вони повільно ступали біля возів, йшли нога за ногою, як і коні, напевно, такі ж стомлені.

— Вйо, буланий! Не лінись… Тільки вороний і тягне! Думаєш, я не бачу, вовки б тебе роздерли!.. Як уперіщу пужалном… Сто болячок на печінку твоїй матері!..

Слона капітана Георгіу змусили Улю обернутися.

— Пане Уля, — мовив топ, — мене охопило якесь дивне почуття. Щиро жалкую, що, зваживши на випадкові факти, я помилився щодо тебе, недооцінив твоїх здібностей. Втішаюсь хоч тим, що моя вимога арештувати Барбу вже не вплинула на розвиток подій. Бо поки ми розмірковували, затримувати цю пташку чи ні, вона й знялася… І все-таки я не розумію, чому ти, бувши певним у помилковості арешту Барбу, не заперечив тоді категорично. Правда, знехотя, а все-таки дав свою згоду.

— Так, я погодився! — зітхнув Уля.

— Зараз я бачу, що твоя тодішня згода була вимушеною.

— Зовсім ні. Я погодився, знаючи, що арешт Барбу задовольнить справжнього агента. Іншими словами, заарештувавши та засудивши невинну людину, ми розв'язували руки дійсному вбивці молодшого лейтенанта Войнягу і шифрувальника Томеску.

— Ну й що?

— Я розраховував, що шпигун, почуваючи себе в повній безпеці, стане менш обережним, діятиме вільно і швидше впіймається. Та мої сподівання виявились марними. Я недооцінив спритності агента, який звабив Барбу, намагаючись спрямувати другий відділ на хибний шлях.

— Інакше кажучи, — поспішив з своїми висновками капітан Георгіу, — агент хотів зразу вбити двох зайців. По-перше, посилаючи гітлерівцям нашу людину, знайому з шифрувальною машинкою і кодами, він виконував своє завдання. По-друге, зваливши всю підозру на Барбу, цей лазутчик розв'язував собі руки для інших шпигунських дій.

— А хто зна… Можливо, за розрахунками агента абверу, Барбу і не мав перебратись через фронт живим.

Георгіу здивовано глянув на Улю:

— Ти вважаєш, що…

— От поміркуйте, пане капітан… Хіба міг сподіватись шпигун, що зникнення Барбу другий відділ пов'яже з його втечею до німців? Він же не знав і не здогадувався про нашу підозру. Значить, за його сподіваннями, ми мали вирішити, що Барбу спіткала така сама доля, як і Войнягу та Томеску, з тією лише різницею, що цього разу вбивця з невідомих причин сховав труп. Уявімо, що ми нічого не знаємо про Барбу. І одного дня він зникає. Отже, пропадає ще один шифрувальник, досить чесний і сумлінний у праці. Це стається після вбивства Войнягу і Томеску. Чи могли б ми подумати щось інше, крім того, що він теж убитий? Ні, бо в нас не було б ніяких підстав вважати, що Барбу втік до німців. Чи не так?