Зірка впаде опівночі
- Автор: Константин Теодор
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Переводчик: І. Г. Кушнірик
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Зірка впаде опівночі». Краткое содержание книги:
Так починається захоплюючий пригодницький роман Теодора Константіна «Зірка впаде опівночі». Події, що їх розкриває письменник, відбуваються в часи боїв румунської армії проти гітлерівських військ на території Угорщини.
З перших сторінок автор зав'язує гострий сюжет, і читач до кінця твору з напруженням стежить за розвитком дії.
Роман має виховне значення. Він докорінно різниться від буржуазних детективів, бо в ньому головний герой захищає не особисті, а державні інтереси.
Вони обмінялися ще кількома банальними фразами і розійшлися.
Уля провів Доробеца поглядом — елегантний, в офіцерських чоботах та дорогих рукавичках, старшина ступав гордо і впевнено.
Капітан Георгіу вже чекав Улю в кабінеті.
— Знаєте прислів'я: якщо не йде дощ, то хоч капає!
— І вже капнуло що-небудь?
— Так. Я довідався, навіщо потрібен капітанові Смеу цей розчин, — мовив Уля.
Та й розповів капітану про своє відкриття.
— Неймовірно! Щоб такий здібний і чудовий офіцер, якому от-от мали присвоїти звання майора, продався німцям!.. Але заради чого? Гроші?.. Він же ні картяр, ні бабій, без жодної істотної вади… В політику теж не втручався… Нещасний!.. Скажу тобі щиро, я дуже засмучений… З твоєї розповіді виходить, що й дружина допомагає йому. Як ти гадаєш?
— Це ще невідомо. Треба взяти її під нагляд і, якщо вона виявиться причетною до цієї справи, заарештувати. Але раніше ми мусимо затримати капітана Смеу. А то він дізнається про її арешт і вислизне з наших рук.
— І що ж тобі перешкоджає арештувати його зараз?
— Найголовніше! Я ще не певен, що він винен. Подумайте самі. Капітан Смеу керує шифрувальним відділом. У його розпорядженні всі коди, машина. Якби він був шпигуном, то вся наша шифрувальна система давно стала б відома абверу. Ми не можемо нехтувати цим фактом. Щоб затримати його, я мушу насамперед знайти відповідь на всі питання, які ще заперечують провину капітана Смеу. Поки що ланцюг доказів проти нього складається тільки з кількох кілець, до того ж розрізнених. Але запевняю вас, пане капітан, що коли цей ланцюг замкнеться, я конче вимагатиму арешту начальника шифрувального відділу. І ще попрошу вас… Передивляйтесь усі листи, адресовані капітану Смеу. Хоч мало надії на те, що він знову скористається своїм старим методом, однак все-таки краще бути передбачливим.
— Цілком згоден з тобою. Хто зна, що готує нам майбутнє! Хіба не бачиш — пішли сюрприз за сюрпризом.
— Тепер я мушу йти. Капітан Смеу дуже вимогливий. І якщо раніше він прощав мені окремі порушення, то зараз уже має повне право розпоряджатися мною так, як і іншими хлопцями.
— Як ти думаєш, не здогадується він, чому ти зостався тут?
— Мабуть, ні. А якщо це й справді той негідник, якого ми шукаємо, то мені хотілося б бути далі під нього… Так, мало не забув. Прошу нас роздобути для мене пістолет!
Якби хто-небудь помітив юнака, що пильно вдивляється у вікно з опущеними шторами, крізь щілини яких пробивалося світло, то поклявся б, що це нещасний хлопчина, романтичний і несміливий, підстерігає милу дівчину, сподіваючись хоч на мить побачити її дорогий образ.
Але Уля Михай не був закоханий, та й вікно, з якого він не спускав очей, стоячи у підворітті протилежного дому, належало не вродливій угорці. Тут квартирував капітан Смеу.
Ніч стояла темна, на небі ні місяця, ні зір. Широка вулиця спустіла: люди позачинялись у хатах, тільки-но повечоріло. Години зо дві вешталися ще солдати, а потім зникли й вони.
У містечку все наче вимерло. Навіть собаки не порушували нічної тиші. Тільки згодом почулися розмірені кроки патрулів. Уля приліг до землі, і солдати не помітили його. І знову залягла глибока тиша, як у зачарованому замку.
Капрал чекав з годину і раптом помітив, що світло в капітановім вікні погасло.
«Вже вкладається спати!» — зітхнув він. Засунув руки в кишені і поволі рушив вулицею вниз, прямуючи на квартиру. Але, ступивши кілька кроків, передумав. Вернувся і знову став у підворітті. Чекав, завмерши на місці, наче кам'яна статуя. Він звик до такого чекання ще на службі у митного наглядача.
Щоправда, там він знав напевне, що, скільки б не стояти, контрабандист все одно з'явиться, прийде. А зараз він ждав тільки тому, що так підказав йому інстинкт, той інстинкт, який загострило до максимуму все його попереднє життя.
На високій церковній вежі чотирма мелодійними і дванадцятьма голоснішими ударами куранти пробили північ. Коли стих остатній удар, Уля почув, що в капітановім домі хтось відмикає двері. Він приліг до землі і став пильно вдивлятися у темряву. В дверях з'явилася якась постать, значно вища за капітанову.
Невідомий озирнувся на всі боки, а потім пішов вулицею вниз.
«Еге, та це ж Некулай, капітанів ординарець! — збагнув капрал. — Куди ж він мандрує в таку пору?»
Він упізнав солдата по ході. Той ішов, смішно викидаючи ноги набік, і погойдувався на них, наче в його крижах були вставлені гумові хребці.
Уля почекав, поки ординарець трошки віддалився, а потім і собі назирцем подибав за ним.