Микола Гоголь: між українським і російським націоналізмом
- Автор: Бояновська Едита М.
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-617-569-125-0
- Переводчик: Андрій Бондар
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Микола Гоголь: між українським і російським націоналізмом». Краткое содержание книги:
Гоголь також підготував низку заміток із різних історичних джерел про Україну. На основі «Історії Русів» він виклав позицію України у складі Речі Посполитої, а цей аспект був значною мірою вилучений з «Погляду на створення Малоросії». У нотатці зафіксовано факт унії 1386 року, укладеної Ягайлом між народами Польщі, Малоросії та Литви як рівноправними й вільними членами. У ній наголошується на повсюдному поширенні виборних посад, існуванні сенату та загального сейму (ПСС 9, 79). У гоголівських нотатках про «Опис України» Ґійома Левассера де Боплана (Описание Украины; російське видання: 1832) увагу зосереджено на звичаях і заняттях українських козаків, як було і з Annales de la Petite-Russie (1788) Шерера. Нотатки Шерера свідчать, знову-таки, що Гоголь-історик знав факти, які Гоголь — ідеолог націоналізму приховував. Приміром, присутність поляків серед козаків — рішуче применшена, якщо не викреслена з «Погляду» — тут отримує кваліфіковане пояснення: Помнить, что между русскими и козацкими фамилиями были и польские и что было две партии, русская и польская (ПСС 9, 83). У «Погляді», в якому виділяється український націоналізм і пам’ятається про занепокоєння Росії польсько-українськими відносинами, не було місця для польської партії серед гоголівських козаків.
Від Остряниці до Мазепи: занедбані літературні проекти
Російська історія не надихнула Гоголя на створення жодного наукового або художнього тексту, тоді як українська історія спродукувала різні тексти обох видів. Українська історія захоплювала Гоголя ще з часів навчання в Ніжині та інспірувала його ранній роман «Гетьман» вальтер-скоттівського типу, який він врешті-решт занедбав (ПСС 3, 277—323). Ця тематика знайшла продовження у «Страшній помсті» з «Вечорів на хуторі», гоголівських наукових пошуках для нереалізованої «Історії Малоросії», її відлуння — у статті «Погляд на створення Малоросії» та головній історичній повісті «Тарас Бульба» (1835), яку він радикально розширив і редагував 1842 року. Крім того, у 1839—1841 роках Гоголь працював над трагедією на тему з історії запорозьких козаків, яку він з ентузіазмом проголосив своїм «найкращим твором», але пізніше начебто знищив[194]. Залишені Гоголем коментарі свідчать, що трагедія була замислена як лірично надмірна ідеалізація козаків, яку певною мірою він згодом реалізував у редагованій версії «Тараса Бульби» (ПСС 5, 199—202).
У цій частині я зупинюся на текстах, пов’язаних із незавершеним раннім романом Гоголя «Гетьман», два з яких з’явилися в «Арабесках», і на його неопублікованому фрагменті, який редактори його зібрання творів назвали «Роздуми Мазепи». Фрагменти «Гетьмана» в «Арабесках» складаються з «Глави з історичного роману» і «Бранця» (Пленника). Неопубліковані фрагменти цього проекту роману згруповані у виданні ПСС як «Декілька глав із незакінченої повісті» (Несколько глав из неоконченной повести) (ПСС 3, 277—301). Ці тексти датовані 1829—1831 роками, а отже, передують більшості повістей із диканського циклу і стосуються українських повстань проти Польщі в першій половині XVII століття.
«Глава з історичного роману» починається тим, що посланець польського короля, чоловік на прізвище Лапчинський, їде в Україну обговорити важливі для польської корони питання з миргородським полковником Глечиком. Для захисту на цій жорстокій антипольській території Лапчинський маскується під козака. Місцевий українець приймає його гостинно. Протягом усієї їхньої бесіди українець симулює недалекість, але, використовуючи свій несамовитий дар спостережливості та стратегічну хитрість, йому вдається вловити суть справжньої особистості поляка та його місії. Згодом він, до повного жаху поляка, зізнається, що якраз і є полковником Глечиком. У цій главі обіграно етнічний стереотип «хитрого» малороса. Ця риса схвалюється як форма розуму, стратегічного мислення і спосіб перехитрити ворога. По суті, у своїх історичних нотатках Гоголь представляє «стратегічну хитрість» як слов’янську рису par excellence, завдяки якій східні слов’яни (русские) могли легко будь-якого європейця обвести навколо пальця (ПСС 9, 39; ПСС 3, 74). Надягши маску простого селянина, Глечикові вдалося нівелювати захист Лапчинського і зібрати дані про поляка. Як зазначено в моєму аналізі «Вечорів», у дивовижному розмаїтті життєвих і літературних ситуацій Гоголева тактика, здається, досконало відображає modus operandi Глечика. Ідентифікація Гоголя зі своїм хитрим героєм проявлена у використанні ним імені «П. Глечик» в одному з творів, опублікованих приблизно в той сам час (ПСС 3, 710). Гоголь також підписав псевдонімом «0000» (чотири нулі) журнальну публікацію того самого фрагмента про Глечика, в якому пов’язується хитрість та ігри ідентифікації миргородського полковника із тими ж рисами самого Гоголя.
194
Аксаков С. Т., История моего знакомства с Гоголем (Москва: Тип. М. Г. Волчанинова, 1890), 24.