Микола Гоголь: між українським і російським націоналізмом

Отже, зосереджуючись на Ізяславі, Гоголь спрямував свою увагу на останнього великого князя перед падінням Києва — полум’яного патріота, що виявляв надзвичайну вірність Києву, — у часи, коли російська історія робила ставку на північний напрямок, з яким майбутні «російські» правителі були сильно пов’язані. Період, який захопив Гоголя, показав перший серйозний конфлікт між молодими північними князівствами та Києвом. Це суперництво призвело до занепаду Києва і, принаймні для Карамзіна, послужило наріжним каменем історичних російських претензій на київську спадщину. Втім, для деяких українських істориків і, вочевидь, для самого Гоголя, цей історичний момент демонструє поділ та антагонізм між Києвом і його північним конкурентом (радше ніж братом-слов’янином), коріння російсько-українського роз’єднання, на якому Гоголь наголошує у своїй археології української нації — «Погляді на створення Малоросії». Гоголівські витяги з Київського літопису і його нотатка про Ізяслава також виводить на передній план той факт, що суздальські князі та державний устрій Києва належали до різних «цивілізаційних спільнот», якщо використовувати термін Пеленського[193]. Північні князі вступали в союзи з азіатськими поганами-половцями, тоді як кияни шукали підтримки у християнських правителів із Центральної Європи на захід від Києва — угорських, польських і богемських князів.

Дослідження правління Ізяслава відкрило для Гоголя визначний момент, який порушив життєво важливі питання подальшої історії київської землі. Його симпатії в нотатці про Ізяслава співзвучні з симпатіями київського народу, про який він згадує: він хвалить Ізяслава та критикує Георгія. Гоголь наголошує на старой любви киевлян до Ізяслава і називає його всегдашний предмет народной любви. Він називає Георгія эгоистом, зненавидженим киянами та (явно перебільшуючи те, що він прочитав у Карамзіна) пише, що війни Георгія почти всегда неуспешны і що Ізяславу почти вдалося знищити владения Георгия в южной России (ПСС 9, 60). Союз Георгія з язичниками-половцями під час його нападів на святе місто Київ, який часто згадувався у виписках Гоголя з літопису, додатково принижує суздальського князя у світлі київської християнської традиції. Для гордого українця історія Ізяслава була незрівнянно більш привабливою, ніж історія захоплення Києва Андрєєм Боґолюбським. І не дивно, що Гоголь не згадує останньої події. В іншій нотатці під назвою «Вплив занепаду Київського князівства» Гоголь залишається зосередженим на українських землях: Влияние Польши и Венгрии [на юго-запад русский] становилось сильнее. (ПСС 9, 65). Це демонстрація точки зору історика України, який намагається підкреслити існування України, окреме від Росії. Там, де російський історик незмінно слідує за ідеєю Карамзіна про перехід влади до північних князівств, Гоголь залишається перейнятим історією, яка продовжує розгортатися радше в південно-західному напрямку, а не стрибає в північні обійми «російської» державності. Жодна нотатка Гоголя не стосується історії Суздаля або Владіміра.