Микола Гоголь: між українським і російським націоналізмом

На додачу до внутрішніх доказів того, що гоголівські нотатки про давньослов’янський і київський періоди у своєму спектрі проблем — і ідеологічних, і географічних — виявляють точку зору історика України, Гоголь також написав нотатки, які відверто й недвозначно стосуються української історії. Вони включають у себе дві хронології, що їх Гоголь склав за читанням Карамзіна та Бантиша-Каменського. Перша містить головні події в українській історії від XIII століття до початку XV століття (ПСС 9, 77—78). Незважаючи на важливі події, які в цей час відбувалися на півночі, — зокрема піднесення Московії — хронологія Гоголя залишається вкоріненою в історію київської землі, її власне татарське ярмо, захоплення Ґедиміна та історію України у складі Великого князівства Литовського.

У другій хронології Гоголя подається список київських митрополитів від X до початку XVIII століття (ПСС 9, 79—80). Київ був традиційним сакральним центром східнослов’янських земель, а київські церковні лідери носили титул митрополитів «Києва і всієї Русі», який згодом був перейнятий їхніми московськими колегами. Суперництво між князями зачепило проблеми церковної влади, оскільки інші князівства — такі, як Новгородське, Суздальсько-Владимирське, Галицько-Волинське та Московське — вимагали від Константинопольського патріарха власних митрополичих престолів, і деякі з них були неодноразово скасовані й відновлені. 1448 року Москва оголосила про свою церковну незалежність від Константинополя, що поклало початок Московської автокефальної церкви і врешті-решт 1589 року призвело до заснування в Москві патріархату. Наприкінці XVI століття православна церква в Україні була роздвоєна на уніатську та традиційну православну гілки, кожна з яких мала свою церковну ієрархію. Між 1596 і 1632 роками православна церква була переслідувана у підпорядкованій полякам Україні, а київська митрополія із садибою в Новогрудку, на литовській території, перейшла в уніатство. Однак у 1620 році православний митрополит був таємно призначений у Києві, де після скасування обмежень продовжували сидіти його наступники. Відповідно до Переяславських угод з Московією (1654), попри початкові гарантії автономії, українська православна церква стала жертвою російського централізму. Після 1675 року київські митрополити, які мали резиденцію в Києві, призначалися московитською, а згодом імперською церковною владою.