У задзеркаллі 1910—1930-их років

Задля остаточного заполітизування Є. Маланюка було долучено ще й факт його співпраці з «Літературно-науковим вісником», який Д. Донцов відродив у Львові 1922 року. Напевно, для того, щоб (за виразом тогочасної критики) «підривати невеселе й невеличке кострище продажного фашизму». Насправді ж довкола цього видання заснованого на початку століття І. Франком, згуртувалися проґресивні українські сили, творчість яких мала виразний політичний і художній напрям, що, звичайно ж, не співпадав з радянською ідеологією. Через певну жертовність цього середовища згодом було віддано на поталу тій самій вульґарно-соціологічній ідеології таких митців, як В. Бобинський, М. Ірчан та І. Крушельницький, котрі, виїхавши на Велику Україну будувати «світле майбутнє», були фізично знищені.

Отже, в Україні твори Є. Маланюка не друкувались, і робилося це з огляду на те, що його поезії могли мати великий вплив на читача. Натомість і вплив, і читацька любов, і молодечий запал («ми ще зустрінемось в бою») мали інші поети. А саме ті, хто зазвичай щиро, з каяттям і гордим переконанням у правоті свого кінцевого вибору «цілували пантофлю папи». Тож Володимир Сосюра вже у 1926-му році міг цілком упевнено сказати: «Я — відомий вкраїнський поет». А М. Зеров з гіркотою підтвердив, що «серед пролетарських поетів він (В. Сосюра. — І. Б.-Т.) може, найчистіший своєю ідеологією…»

Натомість Є. Маланюк був відомий лише ортодоксальній радянській критиці, маючи смертні гріхи в очах літературного начальства з соціялістичного раю — мотиви гніву, жалю й болю до зруйнованої Української Держави та пригнобленої нації. Такий собі «духовний Квазімодо», як назвав його критик Я. Савченко.