У задзеркаллі 1910—1930-их років
- Автор: Бондар-Терещенко Ігор
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-966-8201-54-7
- Жанр: Критика
Электронная книга - «У задзеркаллі 1910—1930-их років». Краткое содержание книги:
Видання розраховане на широке коло читачів.
Книга написана за «харківським» («скрипниківським») правописом, затвердженим Народним комісаром освіти УРСР М. Скрипником у 1928 році у Харкові, а згодом прийнятим в еміграції. У межах Радянської України він офіційно діяв до 1933 року. На нашу думку, «харківський правопис», яким послуговувалася тогочасна творча еліта та офіційна влада, допоможе краще відобразити епоху та надасть читачеві можливість глибше зануритися в неї.
Щодо проведення самого арешту О. Теліги також існують певні розбіжності, які не дозволяють на «ліричну» буденність ситуації, що її переказує Я. Гайвас, згадуючи, як «в іскристий лютневий ранок, оточена зграєю гітлерівських катів, вона (Олена Теліга) спокійно вийшла з хати». Натомість перевага надається «офіційному» твердженню «націоналістичного» начальства про те, що подружжя Теліг було заарештоване не «в хаті», а при виконанні службових обов’язків, себто в приміщенні Спілки письменників, як того вимагає партійна леґенда.
Явно не дотримується «сповідального» стилю власних спогадів також М. Бачинська-Донцова, коли, згадуючи, як «в темряві безсонних ночей Олена Теліга палко мріяла, щоб Бог послав їй „найбільший дар: гарячу смерть — не зимне умирання“», тут таки, майже підсвідомо, сахається в бік здорового глузду: «Ніхто з нас, що читали у „Вістнику“ ці слова, не міг навіть подумати, що незадовго вони стануть грізною дійсністю!» Ба більше того, чому саме Олені й Михайлові Телігам «призначена була найвища життєва відзнака — геройська смерть за батьківщину»? «Чому? За що? Навіщо? — покинувши власний, щойно героїчний патос, вигукує М. Бачинська-Донцова. — Жахлива таємниця гнітила нас усіх».
У центрі: Улас Самчук і Олена Теліга. 1940-ві роки
Скидається на те, ніби всі присутні на сторінках «патріотичних» мемуарів раптом забули про партійні аґітки самої О. Теліги, друковані в 1930—40-их роках у «Віснику» Д. Донцова — про тих самих програмових «Партачів життя» і «Прапори духу» з їхнім оспівуванням «твердих людей української нації, що вміють жити, творити і вмирати для своєї батьківщини». Натомість на очі всім вийшов образ «чарівної жінки, сповненої індивідуальної жіночої принади», котра «говорила глибоким альтовим голосом і сміялася часто закотисто», також «пристрасно любила танці», «вміла одягатися з вишуканим смаком і любила бути добре вдягненою», при цьому розсипала «свою зайвину перлисту: комусь там дотик рук, комусь гарячий сміх», як свідчить М. Бачинська-Донцова. Відтак на долю пізніших оспівувачів партійного подвигу О. Теліги випало зовсім інше. Згідно з настановою нового «націоналістичного» начальства, їм доводилося переконувати нащадків у тому, що «у Теліги, з її прекрасним даром, це не була „поза“ іти з новим рухом… Не плекати самотньо свій ідеал, а віддати себе на служіння організації, ідеалом якої є свідомий організований чин», як значить Г. Лащенко.
Але «хто міг подумати, що все це так скінчиться!» — замикає вуста поважаному оповідачеві розпачливий зойк О. Теліги з камери смертників. «Не ридала, не билась в істериці. Лише раз сказала: „Що ж, хай буде так. Якщо це потрібно для України“», — згадувала Г. Лащенко.
А як же «гаряча смерть — не зимне умирання»? — спитають нащадки. Блеф у стилі М. Хвильового? Маячня «романтичних» свідків? Чи патріотична маска, яку час від часу мусила одягати новоспечена членкиня ОУН з 1939-го року, колишня коханка несамовитого Дмитра Донцова, котрий до ОУН, тим не менш, не вступив і не підпорядкував себе її законам, чим порушив перше правило «націоналізму»? Слід додати, що саме у Варшаві, в часі її роману з відомим редактором «Вісника» Д. Донцовим, чия опіка, як свідчать нечисленні наближені, допомогла поетці не розплистися у власних почуттях-емоціях, і з’явилися найкращі твори О. Теліги. Це був період повільного, не раптового вростання поетки Олени Шовгеневої, вихованої на російській культурі (яку хрестила З. Гіпіюс, дружина Д. Мережковського) в українське життя еміґрації: «Я не була киянка. І не петроградка. Я була петербуржанка. Я там виросла, там вчилась, там провела війну. Ну й, розуміється, насичувалась культурою імперії», — значила О. Теліга. Тому не дивно, що в писаннях цієї, ще «неорганізованої» доби, вона зачіпає різноманітні теми: про сучасний стиль, про цивільну відвагу, про питання жіночої емансипації. Уже пізніше все заступає аґітаційна проблематика екзальтованої неофітки, що з головою поринула в «романтичний» світ українського націоналізму.