Подорож його не змінила, тому що в дорогу він брав самого себе.
Сенека
Сьогодні про Вальтера Беньяміна чомусь згадують мало, і це не дивно, адже він приїхав до СРСР за покликом серця, а не заради ефемерної «письменницької» мети з ідеологічним присмаком шпіонажу й бажанням підзаробити грошей. Тому зараховувати цього підсліпуватого романтика до славної компанії західніх паломників у СРСР було б прикрою помилкою. До речі, сам В. Беньямін вважав, що існує три помилкових розуміння історії: історія як універсальний історичний процес зі своєю телеологією; історія як історична оповідь, яку можна зручно викладати; а також історія як історицизм, себто опис «чистих фактів», пов’язаних лінійною причинно-наслідковою залежністю. Історія, запевняв В. Беньямін у роботі «Про поняття історії», не має фіксованого змісту, нескінченно реконструюючись у сьогоденні, будучи джерелом і ареною сьогоднішньої боротьби й конфліктів. Вона затиснута між утопією майбутнього і трагедією минулого. «Саме так повинен виглядати ангел історії, — описував В. Беньямін картину Е. Мунка, маючи, звичайно ж, на увазі власну особу. — Його лик звернений до минулого. Там, де для нас — ланцюжок майбутніх подій, там він бачить суцільну катастрофу, що безперестану нагромаджує руїни над руїнами і звалює усе це до його ніг. Він би міг залишитися, щоб підняти мертвих і зліпити уламки. Але шквальний вітер, що несеться з раю, наповнює його крила з такою силою, що він уже не може їх скласти. Вітер нестримно несе його в майбутнє, до якого він обернений спиною, у той час як гора уламків перед ним піднімається до неба».
Харків. Палац Праці. 1930-ті роки
Отже, з уваги на те, що історія, за В. Беньяміном, затиснута у лещатах утопії з трагедією, не дивно, що історія нерозділеного кохання самого В. Беньяміна з соціялізмом несподіваним чином виринула на поверхню літературної історії вже за нинішніх часів. Так, у своєму постмодерністському романі «Дванадцять обручів» (2003) Ю. Андрухович прирікає героїв, запрошених загадковим Ильком Варцабичем (Сатаною) — наче пріснопам’ятним І. Сталіним у випадку із запрошенням до СРСР західніх інтелектуалів — до високогірного пансіонату «десь поміж Галичиною і Трансильванією», на неминучу загибель (фізичну або моральну). При цьому автор свідомо вказує на зв’язок історії із ритуальним паломництвом закордонних письменників 1920—30 років, описаним ними у власних спогадах. «Всі ці екстатичні нотатки подорожнього видавалися щонайменше банальними і наївними, коли не переписаними з повного зібрання творів якого-небудь Роллана чи Рільке», — значив Ю. Андрухович щодо кореспонденцій з України одного з головних героїв свого роману, австрійського підданого Карла-Йозефа Цумбруннена. Насправді ж у романі «Дванадцять обручів» реанімується історія кохання відомого німецького філософа Вальтера Беньяміна, зафіксована в його власному «Московському щоденнику».
Три моменти були важливі для поїздки взимку 1926-го року інфантильного літератора на вільних хлібах Беньяміна до Москви (так само, як «підсліпуватого шукача пригод і фотографа» Цумбруннена в романі Андруховича — до Львова «постнезалежних» часів). У першу чергу — це любов В. Беньяміна до латиської революціонерки Асі Лаціс (Роми Воронич у романі), а також ревність до її сердечного друга Бернгарда Райха (в Андруховича — Артура Пепи). По-друге, західнього гостя вабило бажання ближче пізнати ситуацію у новій Росії (Україні). Нарешті, так само, як Цумбруннен у «Дванадцяти обручах», В. Беньямін плянував написати цикл статей про Москву, а його перебування в Росії також фінансувалося за рахунок попередньо отриманого авансу в журналі «Die Kreatur». «Тутешнє життя — ніби в студеній дзеркальній залі, де будь-яка зупинка і осмислення ситуації даються величезним зусиллям через холод: треба півдня готуватися до того, аби вкинути листа у поштову скриньку чи вийти до крамниці», — нотував В. Беньямін у щоденнику. «Якщо вони витримають цю зиму, то їм судилося добре майбутнє», — підтверджував романний Цумбруннен у листах до віденських друзів. «Житлова проблема породжує тут дивний ефект: коли ідеш ввечері вулицею, то бачиш, як майже у кожному вікні по всіх будинках світиться», — чудувався Беньямін у 1920-их. «Не так давно тут знову почали надовго вимикати світло», — журився Цумбруннен у 1990-их.
